другій половині XIX ст. на території України, яка входила до складу Російської імперії, функціонувала імперська система права, закладена ще в кодифікаційних роботах, здійснених під керівництвом М. М. Сперанського. Однак соціально-економічний, політичний та культурний роз­виток країни зумовили подальший розвиток російського права в цілому та окремих його галузей. До значних змін у правовій системі Російської імперії привело скасування кріпосного права в 1861 p., а також судова, земська, міська, військова, фінансова та університетська реформи, що відбулися потім і мали буржуазний характер.

Вступ Російської імперії на шлях капіталістичного розвитку, нестримне зростання промисловості і пов'язане з цим збільшення кількості найманих працівників, закономірно потягли за собою ста­новлення і розвиток спеціального законодавства — фабричного.

У російському пореформеному законодавстві зберігалося вод­ночас чимало архаїчних норм, які гальмували розвиток капіталіс­тичних відносин. Наприклад, збереження приватної власності на надра за власниками землі стримувало розвиток гірничодобувної промисловості. Архаїчним було авторське право, деякі інші галузі права. Перешкоджали розвиткові капіталістичних основ у праві контрреформи 80—90-х років XIX ст., які завдали удару «майже по всіх інститутах і принципах, що тільки формувалися»1.

Втім, як правильно наголошується в новій історико-правовій літературі, капіталізм у кінцевому підсумку (тим більше монополіс­тичний капіталізм наприкінці XIX ст.) уже не міг уживатися з нор­мами дореформеного права. Тому передусім цивільне право з його центральним інститутом права власності поступово почало звільня­тися від обмежень часів кріпосництва. Воно дедалі більше грунту­валося на капіталістичних засадах. Буржуазні правові ідеї та юри­дичні конструкції «нехай поступово і непослідовно сприймалися ро­сійським правом і законодавством»2. При цьому слід зазначити, що автори цитованої монографії не поділяють точку зору О. М. Дави-

1              Исаев И. А. История государства и права России: Полный курс лекций. — М, 1995. —

С. 214.

2              Развитие русского права во второй половине XIX — начале XX века. — М., 1997. —

С. 7.

480

 

довича, на думку якого правова система царату, навіть періоду піз­нього капіталізму, аж до Лютневої революції 1917 p., була «кріпос­ницькою» або «феодальною»1.

А. Джерела права. Основним джерелом права у пореформе-ний період продовжувало залишатися Повне зібрання законів Ро­сійської імперії (ПЗЗ). Водночас розвиток буржуазних відносин обумовив, як уже зазначалося, необхідність внесення істотних змін у чинне законодавство. Це було реалізовано насамперед у публіка­ції другого та третього видань ПЗЗ.

Нове законодавство включалося і в Звід законів Російської імперії (33), який визнавався найважливішим джерелом права2. У1857 р. вийшло у світ третє видання Зводу законів, У подальшому повне видання 33 вже не випускалося. У 1876 р. була зроблена спроба приступити до нового видання 33, однак воно залишалося незавершеним. У 1885—1897 pp. велика частина томів 33 видання 1876 р. і деякі з томів видання 1857 р. були замінені новими. При цьому до складу 33 вперше вводилися статути наукових установ та навчальних закладів Міністерства народної просвіти, а із Судо­вих статутів 1864 р. і колишньої другої частини X тому у 1885 р. був утворений новий XVI том 33.

На початку 1900 р. 33 складався з 16 томів, що поділялися на частини, до складу яких входили 86 приватних зводів або окремих законодавчих актів, що називалися «установами», «статутами», «положеннями», «правилами» тощо. Загалом 33 містив такі законо­давчі акти:

Том І, ч. 1 — звід основних державних законів; ч. 2 — звід установ державних (Державної ради, Ради міністрів і Комітету міністрів, комітету Сибірської залізниці, Сенату, міністерств, кан­целярії її Імператорської величності з прийняття прохань, що над­силали на Височайше ім'я, комітету про службу чинів цивільного відомства і про нагороди, ордени та інші відзнаки).

Том II, ч. 1 — звід губернських установ: 1) загальна установа губернська; 2) положення про губернські та повітові земські устано­ви; 3) міське положення; 4) установа управління губерній Царства Польського; 5) установа управління Кавказького краю; 6) тимчасове положення про управління Закаспійською областю; 7) положення про управління Туркестанського краю; 8) положення про управління

1              Давыдоеич А. М. Самодержавие в эпоху империализма: Классовая сущность и

эволюция абсолютизма в России. — М., 1976. — С. 221—222.   *

2              Победип Е. К вопросу о юридической силе Свода законов // Журнал министерства

юстиции. — 1909, — № 4—6, — С. 149.

481

313-382

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

областей Акмолинської, Семипалатинської, Семирічинської, Ураль­ської та Тургайської; 9) установа Сибірська; 10) положення про іно­родців; ч. 2 — установа цивільного управління козаків.

Том III — звід статутів про службу цивільну: 1) статут про службу за визначенням уряду; 2) статут про пенсії та одночасні до­помоги; 3) положення про особливі переваги цивільної служби у віддалених місцевостях, а також губерніях західних і Царства Польського; 4) статут емеритальних кас цивільного відомства.

Том IV — звід статутів про повинності, що складався з двох книг і особливого додатку. Книга І — статут про військову повин­ність. Книга II — статут про земські повинності. Особливий дода­ток — тимчасові правила для земських установ у справах про зем­ські повинності.

Том V — статут про прямі податки, положення про держав­ний квартирний податок, звід статутів про мита, звід статутів про акцизні збори.

Том VI — звід установ та статутів митних у трьох книгах, за­гальний митний тариф з європейської торгівлі, конвенційний мит­ний тариф.

Том VII — статут монетний, звід установ та статутів гірничих у чотирьох книгах.

Том VIII, ч. 1 — статут лісовий в шести книгах, звід статутів про казенні оброчні статті, статут про управління казенними маєт­ками у Західних та Прибалтійських губерніях; ч. 2 — звід статутів рахункових в 13 книгах.

Том IX — закони про стани у двох книгах; особливий додаток до тому IX.

Том X, ч. 1 — звід законів цивільних у чотирьох книгах; поло­ження про казенні підряди і поставки; ч. 2 — звід законів межових, у трьох книгах.

Том XI, ч. 1 — звід установ та статутів управління духовних справ іноземних сповідань християнських та іновірних у семи кни­гах, звід статутів наукових установ та навчальних закладів відом­ства міністерства народної просвіти; ч. 2. — статут кредитний, статут про векселі, статут торговельний у трьох книгах, статут судочинства торговельного, статут консульський, статут про про­мисловість у трьох книгах.

Том XII, ч. 1 — звід установ і статутів шляхів сполучення, за­гальний статут Російських залізничних шляхів, положення про під'їзні шляхи до залізниць, статут поштовий, статут телеграфний, статут будівельний, положення про взаємне страхування від вогню; ч. 2 — статут сільського господарства, положення про наймання на

482

 

сільські роботи, положення про трактирний промисел, звід статутів про благоустрій в казенних поселеннях, звід статутів про благоуст­рій в козацьких поселеннях, звід установ і статутів про колонії іно­земців в імперії.

Том XIII — статут про забезпечення народного продовольст­ва, статут про громадське піклування у двох книгах, статут лікар­ський у трьох книгах.

Том XIV — статут про паспорти і біглих, положення про види на проживання, статут про цензуру і друк, звід статутів про попе­редження і припинення злочинів, звід установ і статутів про осіб, яких тримають під вартою, звід установ і статутів про засланих.

Том XV — уложення про покарання кримінальні і виправні, статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

Том XVI, ч. 1 — установа судових приписів у двох книгах, статут цивільного судочинства у п'яти книгах, положення про но­таріальну частину, статут кримінального судочинства у чотирьох книгах, правила про устрій судової частини та провадження у су­дових справах у місцевостях, в яких діє положення про земських дільничних начальників; ч. 2 — установа місцевих судових припи­сів колишнього устрою, закони про судоустрій цивільний, положен­ня про стягнення цивільні, закони про судоустрій у справах про злочини і провини1.

У Звід законів не увійшли законодавчі акти з військового і військово-морського відомств, про імператорський двір2. Не увійш­ли до нього й деякі інші зводи та збірники законів, наприклад Звід місцевих узаконень, що діяв в Остзейському краї; французький ци­вільний кодекс, що був чинним у губерніях Польського краю, вве­дений там ще у 1807 p.; Шведське уложення 1734 p., що діяло в князівстві Фінляндському, видане російською мовою і затверджене імператором у 1824 р.3.

У період, що розглядається, діяли і такі кодифікаційні акти, як Військовий статут про покарання (1875 p.), Військово-морський статут про покарання (1886 p.).

Важливе місце серед джерел права посідало зібрання узако­нень і розпоряджень уряду (ЗУ), що видавалося двічі на тиждень під контролем Сенату з 1863 рА У ЗУ були поміщені усі маніфести,

1              Энциклопедический словарь. — СПб., 1890. — Т. XXIX. — С. 197—198,

2              История государства и права: Словарь-справочник / Под ред. М. И. Сизикова. —

М., 1997. — С. 236.

3              Трубецкой Е. Н. Лекции по энциклопедии права. — М., 1917. — С. 130—131.

483

4              Миронова И, А. Законодательные памятники пореформенного периода  (1861—

1900 гг.). — М., 1960. — С. 13.

31*3-382

 

Розділ 2. У cm-рій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

Височайші веління, укази Сенату, трактати і постанови, що мали силу закону і підлягали пізніше внесенню в ПЗЗ, а також ті розпо­рядження центрального уряду, яким надавалося загальнообов'яз­кове значення. Надалі в ЗУ почали друкуватися і статути акціонер­них та кредитних товариств, постанови міністерств, а також сенат­ська практика. Опублікування законодавчого акта в ЗУ мало значен­ня офіційного його оприлюднення.

Видавалися і збірники відомчих нормативних актів.

Загальнообов'язковими були роз'яснення Сенату. Крім того, окремі постанови цього органу, затверджені імператором, мали си­лу закону.

Як джерело права використовувалось звичаєве право, зокре­ма у практиці волосних судів1. Про можливість посилатися на міс­цеві звичаї під час розгляду і вирішення справ говорилося, наприк­лад, у Статуті цивільного судочинства 1864 р. У дореволюційній Ро­сії звичаєве прав як джерело права було загальновизнаним2.

У справах, що розглядалися церковними судами, шлюбороз­лучних та деяких інших як джерело права виступало канонічне (церковне) право.

Отже, у пореформеному російському праві джерел не браку­вало. Однак в історико-правовій літературі існує думка, що, незва­жаючи на численність законів (як один із показників поліцейської держави), в царській Росії законності не було, бо ці закони «не зав­жди могли в умовах самодержавства додержуватися і виконувати­ся відповідно до їх точного змісту»3. Найгрубіші порушення закону, причому, як правило, безкарно, допускали органи царської поліції та жандармерії, численні чиновники усіх рангів.

Б. Цивільне право. Скасування кріпосного права потягло за собою розширення сфери застосування цивільного права, переду­сім у зв'язку з тим, що законодавство дозволяло селянам стати ак­тивними учасниками цивільних правовідносин, зробивши їх рівни­ми у правах суб'єктами цих відносин.

Правоздатність фізичної особи починалася з моменту її наро­дження. Останнє як обставина, що впливає на правовідносини, ви-

1              Российское законодательство X—XX веков. — М., 1989. — Т. 7. — С. 96. Библиогра­

фию обычного права в пореформенной России см.: Якушкин Е. И. Обычное пра­

во.—  Вып. 1. — Ярославль, 1875.; Вып. 2. — Ярославль, 1896; Вып. 3. — М., 1908.

2              Доброе О. Правоутворедня без законодавця. Ч. 1. Звичаєве право. — К.   1928. —

С. 111.

3              История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова. —

М., 1996. — Ч. 1. — С 283.

484

 

магало офіційного посвідчення1. Головним способом посвідчення факту і часу народження слугувало метричне свідоцтво. Правозда­тність завершувалася насамперед у момент смерті. Чинне того часу цивільне законодавство (Т. X, ч. 1 33) знало і так звану цивільну (юридичну) смерть. До неї належали такі випадки: а) позбавлення судом усіх прав стану; б) постриг у ченці2; в) безвісна відсутність особи у місці проживання впродовж 10 років (Т. X, ч. 1, ст, 54, 1234),

Законодавство відрізняло правоздатність від дієздатності як здатності особисто здійснювати своє право. При цьому правоздат­ність і дієздатність не в усіх фізичних осіб були однаковими і зале­жали від таких умов, як вік, стать, стан здоров'я, спорідненість, свояцтво, підданство, соціальний стан, релігія, громадська честь тощо. Наприклад, цивільне законодавство надавало фізичній особі повну майнову дієздатність з моменту досягнення нею 21 року. До досягнення цьоґо віку особа вважалася неповнолітньою. Так, ст. 213 Зводу законів цивільних видання 1887 р. проголошувала: «У непов­нолітті є три віки: перший від народження до чотирнадцяти років; другий — від чотирнадцяти до сімнадцяти років, третій — від сім­надцяти до двадцяти одного року». Щодо стану здоров'я, який впливав на дієздатність особи, то законодавство визначало статус безумних (тобто позбавлених розуму з малолітства), божевільних і слабоумних. Ці особи були позбавлені дієздатності, не могли всту­пати до шлюбу, управляти своїм майном і були під опікою. Фізична неміч (хвороба, фізичні вади) дієздатність особи не змінювала. Вона могла заважати йому самому вчинювати ті або інші дії. їх треба бу­ло вчинювати через відповідних представників3.

На обсяг дієздатності особи впливала і стать. Так, заміжні жінки без згоди чоловіків, а також не відокремлені від батьків пов­нолітні дочки без згоди батьків, не могли видавати векселі. Дружи­на без згоди чоловіка не могла укласти договору особистого найму, (Т. X, ч. 1, ст. 2202). Особистий договір прямо суперечив принципам чоловікової влади, бо він підпорядковував дружину особистій владі іншої особи — наймача. Виконання зобов'язань за цим договором могло легко перейти в зіткнення як обов'язку дружини не залиша­ти чоловіка, так і з її загальним обов'язком коритися чоловікові. То-

1              Шергиеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — Казань, 1894. — С. 58.

2              Свод законов гражданских. — СПб., 1887. — Т. X, ч. 1. — Статті 1187, 1223 (далі в

тексті — Т. X, ч. 1).

3              Русское гражданское право. Конспект лекций, читаемых ординарным профессором

университета Св. Владимира П. П. Цитовичем. Общая часть. — К., 1894. — С. 18.

485

 

Розділ 2. Устрій І право України в період капіталізму

 

§ 3, Джерела та основні риси права

 

 

 

му закон і вимагав дозволу чоловіка як доказу відмови від таких прав на особистість дружини, яких він міг позбутися з прийняттям дружиною зобов'язань, що випливали з договору особистого найму1. У цивільному праві пореформеного періоду остаточно сфор­мувалося поняття юридичної особи. Це поняття застосовувалося до держави, її органів, навчальних закладів, губернських та повітових органів місцевого самоврядування, дворянських товариств, а також купецьких промислових об'єднань, акціонерних та інших това­риств, приватних банків, компаній. Що стосується класифікації юридичних осіб, то російські цивілісти поділяли їх передусім на публічні і приватні2.

Виникали юридичні особи двома способами: 1) юридичні особи публічного права в силу закону або дій органів влади і 2) юридичні особи приватного права — за бажанням учасників. Окремі фізичні особи, об'єднуючись, наприклад, в акціонерне товариство, розроб­ляли початковий статут, який визначав, зокрема, цілі, склад, май­но, порядок діяльності юридичної особи; після затвердження стату­ту у встановленому порядку, новий суб'єкт права — юридична осо­ба могла функціонувати. У деяких інших випадках (наприклад, повне товариство, товариство на вірі) досить було взаємного догово­ру між учасниками. Законодавство визначало і порядок припинен­ня існування юридичної особи. Так, юридичні особи публічного пра­ва припиняли своє існування в силу закону чи іншої постанови від­повідного органу влади, а юридичні особи приватного права — або за ухвалою органу влади, або за наявності волі учасників, або через досягнення мети, а також за перебігом строків, унаслідок вибуття усіх членів, втрати майна та інА

Юридична особа мала право володіти майном, укладати угоди. Водночас закон забезпечував державний контроль за діяльністю юридичних осіб4. Так, у разі виявлення відхилень у процесі діяль­ності від цілей, визначених у статуті, угоди, укладені юридичною особою, могли бути визнані недійсними.

У цивільному праві пореформеного періоду набував розвитку принцип дедалі меншої обмеженості права власності. Закон давав таке поняття права власності: «Хто був першим набувачем майна із

1              Оршанский И. Г. Исследования по русскому праву семейному и наследственно­

му.— СПб,, 1887. — С. 107.

2              Система русского гражданского права. — СПб., 1899. — Т. 1. — С. 235—236.

3              Лаврентьев Д. К. Законоведение. —  Петроград, 1916. — С. 182.

4              История государства и права СССР: Учебник / Под ред. Ю. П. Титова. — М., 1988. —

Ч. 1. — С. 464.

486

 

законним підтвердженням його приватної власності, набував право у порядку, встановленому цивільними законами, виключно і неза­лежно від особи сторонньої, володіти, користуватися і розпоряджа­тися ним вічно і потомствено, доки не передасть цієї влади іншому, або кому ця влада від першого її набувача дійшла безпосередньо або через наступні законні передачі: той має на це майно право власності» (Т. X, ч. 1, ст. 420). У цьому визначенні термін «влада» розуміли не в значенні фактичного панування, а в юридичному. Як­що річ перебувала у чужому володінні, а відтак виключалася мож­ливість фактичного впливу на неї з боку власника, то влада збе­рігалася за власником. Він міг продати, подарувати, заставити річ, витребувавши її з фактичного володіння.

Закон містив вказівку на такі ознаки права власності, як ви­нятковість і незалежність від сторонніх осіб. Винятковість означа,-ла, що ніхто без дозволу власника не мав права привласнювати собі чи користуватися річчю, яка становила об'єкт його права власності. Незалежність вказувала на повну свободу здійснення свого права без згоди сторонніх осіб.

Найважливіша ознака права власності полягала в поєднанні володіння, користування і розпорядження. Під володінням розу­міли фактичне панування над річчю. Користування полягало у здо­буванні з речі тих вигод, які вона спроможна була дати. Розпо­рядження розумілось як влада відчужувати майно в межах, визна­чених законом, і «віддавати його в користування іншому шляхом найму, кредиту або інших договорів» (Т. X, ч. 1, ст. 541). Законода­вець розрізняв повне право власності, коли володіння, користуван­ня і розпорядження поєднувалися в одній особі, і неповне право власності, коли від нього відокремлювалося одне з трьох названих повноважень (Т. X, ч. 1, ст. 423, 432).

Згідно зі ст. 420 Зводу законів цивільних право власності — вічне і потомствене. Це означало, що зв'язок власника з майном продовжувався, доки не наставав юридичний факт, який розривав цей зв'язок. Він міг настати: 1) внаслідок волевиявлення суб'єкта права власності; 2) коли він був викликаний долею об'єкта права власності; 3) в силу закону.

У літературі звертали увагу, що термінологія російського ци­вільного права пореформеного періоду не вирізнялася особливою точністю. Так, закон в однаковому значенні використовував терміни «власник» і «володілець». Власністю називалося як право власності, так нерідко й саме майно, що належало особі на правах власності.

487

 

Розділ 2, Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

Право власності на нерухомість у законодавстві часто позначалося «під назвою права вотчинного»1.

З даного в ст. 420 Зводу законів цивільних визначення права власності випливало, що для дійсного набуття права власності ви­магалася законність усіх переходів майна, які йому передували. Через це особа, яка придбала майно від іншої особи, якій воно не належало, не визнавалася за законом власником, а була неправо­мірним володільцем і на неї не поширювалося правило: «Кожний має право відшукувати своє майно з чужого неправомірного воло­діння або діями поліції, або судом» (Т. X, ч. 1, ст. 691). Згідно зі ст. 609 Зводу законів цивільних, усякий, хто володіє незаконно чу­жим майном, «незважаючи на те, сумлінним чи несумлінним було це володіння, зобов'язаний, за остаточним рішенням суду, негайно повернути майно його справжньому господарю і винагородити його За неправе володіння на підставі правил», установлених законом.

Російське цивільне право передбачало цілком обгрунтовані певні обмеження права власності. Так, у ст. 433 Зводу законів ци­вільних говорилося: «Право сторонньої участі у виходах майна є або загальним, або приватним. Воно є загальним, коли участь у ви­ходах майна встановлюється на користь усіх без винятку; воно є приватним, коли участь встановлено єдино на користь кого-небудь з приватних володільців». Право загальної участі встановлювалося тільки законом і передбачало, зокрема, такі випадки: право перехо­ду чи проїзду великими дорогами, право прогону худоби, користу­вання бечівниками і берегами на озерах, де існували рибні лови. Прикладом права приватної сторонньої участі були обмеження, що випливали із сусідства: сусід не мав права робити схили даху в бік сусіда, виводити вікна й двері на сусідський двір2.

У зазначеній формулі ст. 420 Зводу законів цивільних для ха­рактеристики об'єктів права власності використовувався термін «майно», що вказує на поступове стирання відмінностей між різ­ними видами власності, характерне для розвитку буржуазного права3.

У цивільному праві застосовувався поділ речей на рухомі і не­рухомі (Т. X, ч. І, ст. 383). До перших відносили земельні володіння, будинки, ліс, незжатий хліб, заводи, фабрики, залізниці тощо. До других — цінні папери, капітали, одяг, меблі тощо. Цей поділ мав

1              Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — С. 174.

2              Владимиров Л. К. Учебник законоведения. — СПб., 1911. — С. 138.

3              Курицын В. М. Буржуазные реформы государственного аппарата и развитие пра­

ва России в 60—80-е годы XIX века. — М., 1992. — С. 46.

488

 

велике правове значення і виявлявся як у способах набуття права на річ (рухоме майно можна було придбати простим фактичним пе­редаванням, а нерухомість набувалася виключно через письмовий акт з додержанням особливої процедури), так і в спадкуванні за законом.

Речі також поділялися на родові і придбані, подільні й непо­дільні, споживні і неспоживні, замінні й незамінні, тлінні і нетлінні, вилучені з обороту і не вилучені. Як бачимо, цивільному праву Ро­сії пореформеного періоду були відомі практично усі основні крите­рії класифікації речей, що застосовувалися з часів Риму1.

Серед нерухомих речей особливо слід виокремити родове майно. Воно могло стати чиєюсь власністю або внаслідок успадку­вання за законом, або в результаті купівлі у родичів, у яких воно було родовим. Решта майна як рухомого, так і нерухомого вважала­ся придбаним, тобто таким, яке могло вільно відчужуватися влас­ником кому завгодно.

Велика група статей Зводу законів цивільних (статті 568— 1553) була присвячена зобов'язальному праву.

За законом зобов'язання між особами виникали як за волею сторін, так і поза їх волею (в силу закону). В останньому випадку виникнення зобов'язань зумовлювали такі обставини:

а)             обов'язок чоловіка надавати утримання дружині (Т. X, ч. 1

ст. 106);

б)            обов'язок батьків надавати своїм неповнолітнім дітям «їжу,

одяг і виховання, добре і чесне, по своєму стану» (Т. X, ч. 1, ст. 172);

в)             обов'язок дітей надавати їжу та утримання в разі бідності і

старезності батьків (Т. X, ч. 1, ст. 172).

Передбачалися й інші обставини, що зумовлювали виникнен­ня зобов'язань. Так, винуватець злочину, крім покарання за зло­чинне діяння, засуджувався до сплати потерпілому збитків (Т. X, ч. 1, ст. 644—661, 671, 672, 678).

Правовідносини зобов'язального характеру могли виникнути між особами не тільки в силу договору, припису закону, внаслідок вчинення злочину, а й у зв'язку із вчиненням цивільного правопо­рушення. Так, особа мусила відповідати за шкоду, заподіяну твари­нами, які їй належали: «той, хто буде цькувати кого-небудь соба­кою чи іншим звіром, або гнати на нього яку-небудь тварину або ж іншим чином за допомогою тварини завдасть умисно кому-небудь шкоду, повинен також винагородити за шкоду чи збитки, що від то-

1 Развитие русского права во второй половине XIX — начале XX века. — Мм 1997. — С. 156.

489

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

го сталися» (Т. X, ч. 1, ст. 656); винний у чиїй-небудь смерті відшко­довував витрати на лікування та поховання померлого і забезпечу­вав його сім'ю (Т. X, ч. 1, статті 657—660); власники залізниць і пароплавств відшкодовували втрати або збитки внаслідок чиєї-не-будь смерті або пошкодження здоров'я (Т. X, ч. 1, ст. 683).

Цивільне право регулювало питання припинення зобов'язань. Останнє припинялося: а) його виконанням, б) заміною зобов'язання іншим, в) давністю, г) смертю сторони в особистих зобов'язаннях (найму, доручення), д) закінченням строку і настанням умов, якщо зобов'язання було обумовлене певним терміном або настанням пев­ної події, є) відмовою кредитора від свого права вимоги, ж) злиттям суб'єктів права.

Зобов'язання з договорів визначали основний зміст зобов'я­зального права. Договором визнавалася свідома і вільна угода двох або більше осіб, що встановлювала між ними обов'язкове юридичне відношення. Згідно зі Зводом законів цивільних, предметом догово­ру могли бути або майно, або дії осіб, а його мета «повинна бути не-противною законам, благочинню та громадському порядку» (Т. X, ч. 1, ст. 1528). Закон розрізняв укладення договору (тобто домовле­ність сторін про предмет договору та всі його умови) і вчинення до­говору (тобто надання йому тієї чи іншої форми). Форма ж договору була усною чи письмовою. Письмова форма договору могла бути, за термінологією закону, домашньою і нотаріальною. Важливе значен­ня закон приділяв забезпеченню договорів. Надійними способами їх забезпечення визнавалися: а) завдаток, б) неустойка, в) поручите­льство, г) застава.

Цивільне право другої половини XIX ст. знало численні види договорів. Найважливішими з них були: дарування, купівля-про-даж, запродаж, міна, постачання, позика, наймання майна, особис­те наймання, підряд, доручення, товариство, страхування тощо.

В. Сімейне право. Під сімейним правом у пореформений пе­ріод розуміли сукупність правових норм, що регулювали відносини, які виникали із сімейного союзу. Сім'я ж складалася з подружжя, батьків та дітей. Виходячи з цього, сімейне право періоду, що розглядається, детально регулювало відносини, що охоплювали: а) шлюбний союз, б) союз батьків і дітей, в) опіку і піклування.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися в пореформений пе­ріод передусім статтями книги першої Зводу законів цивільних, яка мала назву: «Про права та обов'язки сімейственні» і складалася з 381 статті.

490

 

І

■X

.Vі

І

t

 

З правового погляду шлюбний союз являв собою угоду між чоловіком і жінкою про спільне постійне життя, що була виражена в передбаченій законом формі і мала юридичні наслідки.

Закон передбачав додержання певних умов, за наявності яких шлюб визнавався дійсним. Однією з найважливіших умов дійсності шлюбу вважалася вільна і свідома згода на його укладення з боку тих, хто його укладав. Так, згідно зі ст. 12 Зводу законів цивільних, шлюб не міг бути законно укладеним «без взаємної, без примушу­вання, згоди з боку осіб, які одружувалися». У зв'язку з цим вва­жалися недійсними шлюби таких осіб, як безумні і божевільні, а також шлюби, укладені з примушуванням і обманом. У названих випадках була відсутньою найважливіша умова укладення шлю­бу— наявність свідомості і свободної волі тих, хто одружується.

Наступною умовою дійсності шлюбу був установлений зако­ном вік тих, хто одружується. У Зводі законів цивільних він визна­чався так: для чоловіків — 18—80 років, для жінок — 16—80 років (Т. X, ч. 1, ст. З, 4). Тобто закон забороняв брати шлюб до і після вказаного віку.

Закон передбачав ще одну умову, необхідну для одруження, а саме: згоду батьків осіб, які брали шлюб, або опікунів чи піклуваль­ників (Т. X, ч. 1, ст. 6), а для осіб, які перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. І хоча недотримання цієї умови не тягло за собою недійсності шлюбу, однак могло викликати невигідні наслідки для тих, хто укладав шлюб. Закон перелічував ще низку обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу: наявність спорідненості чи свояцтва близьких ступенів, перебування у шлюбі, попереднє перебування православних у шлюбі тричі, перебування в духовному сані або чернецтві, різниця у віросповіданні, заборона брати шлюб цивільним або духовним судом.

Особи християнського віросповідання укладали шлюб у формі церковного вінчання. Так, «бажаючий укласти шлюб повинен по­відомити священика своєї парафії, письмово або словесно, про ім'я своє, прозвання і чин або стан, так само і про ім'я, прозвання і стан нареченої» (Т. X, ч. 1, ст. 25). Після цього священик повинен був зробити трикратне «в три найближчі неділі або інші, що мають міс­це між ними святкові дні» оголошення в церкві про наступний шлюб. Це робилося для того, щоб кожний, хто знав про існування перепон до шлюбу, міг про це заявити. Перед вінчанням здійснюва­вся так званий «обшук», тобто посвідчення в особливих книгах («обшукові книги») за підписом тих, хто одружувався, а також їх­ніх свідків про відсутність перешкод для укладення шлюбу і наяв-

491

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

ність умов, що вимагаються для дійсності останнього. Вінчання вчи­нювалося в церкві за особистої присутності тих, хто одружувався, двох або трьох свідків «відповідно до правил та обрядів православ­ної церкви». Вінчання означало, що шлюб вважався укладеним, про що робився запис в парафіянську (метричну) книгу церкви (Т. X, ч. 1, ст. 31).

За своєю правовою природою шлюб був союзом довічним. То­му його об'єктивне припинення наставало у зв'язку зі смертю одно­го з подружжя. Водночас законодавець допускав і розірвання шлю­бу (розлучення) за життя подружжя. Так, згідно зі ст. 45 Зводу за­конів цивільних, шлюб міг бути розірваним «тільки формальним духовним судом на прохання одного з подружжя: 1) в разі доведе­ного перелюбства одного з подружжя або нездатності його до шлюбного співжиття; 2) у випадку, коли щодо одного з подружжя винесено вирок про покарання, пов'язане з позбавленням усіх прав стану; 3) у випадку безвісної відсутності одного з подружжя».

Якщо розлучене подружжя через деякий час, каючись, про­сило поновити їхній колишній шлюбний союз, Синод їм «не відмов­ляв у своєму на то зволенні»1.

Шлюборозлучними справами і в пореформений період відали церковні органи, керуючись при цьому відповідними правилами, які містилися у Статуті Духовних Консисторій, ст. 158 якого, зокре­ма, проголошувала, що єпархіальному суду підлягали люди світсь­кого звання «у справах про припинення та розірвання шлюбу»2. Цей Статут, що регламентував також і шлюборозлучний процес (ст. 229—260), узагальнював правові акти, що діяли до його прий­няття, і духовно-судову практику у шлюборозлучних справах3. Статут був грунтовно переглянутий у 1883 рА

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, визначені в ряді статей різнопланових законодавчих актів поре-форменого періоду (Звід законів цивільних, Закони про стани, Ста­тут торговельного судочинства, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут вексельний, Уложення про покарання кримінальні і виправні). Так, чоловік сповіщав своїй дружині усі права і переваги свого стану, чину, звання. «Чоловік, —

1              Победоносцев К. Курс гражданского права. Вторая часть. Права семейные, наслед­

ственные и завещательные. — СПб., 1896. — С. 10.

2              Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб, 1842. —

Т. XVI. — С. 241.

3              Загоровский А. И. Курс семейного права. — Одесса, 1902. — С. 144.

4              Цыпип В. А. Церковное право. — М., 1996. — С. 114.

492

 

проголошувала ст. 5 Зводу законів про стани, — вищого стану спо­віщає право цього стану дружині, якщо тільки вона не з осіб, позба­влених за вироком суду усіх прав стану. Дружина не сповіщає сво­го стану ні чоловікові, ні дітям; вона сама зберігає повністю, або з деякими обмеженнями права вищого стану, якщо вони належали їй до заміжжя за походженням або набуті нею через шлюб»1.

Серед наслідків шлюбу закон виділяв права й обов'язки по­дружжя, поділяючи їх на особисті і майнові. Так, закон приписував дружині «коритися чоловікові своєму як главі сімейства; бути до нього в любові, повазі і необмеженій слухняності, йому всіляко до­годжати як господарка дому» (Т. X, ч. І, ст. 107). Одночасно і чоловік повинен був «кохати свою дружину як своє власне тіло, жити з нею у злагоді, поважати, захищати, пробачувати її вади і полегшувати її немощі» (Т. X, ч. І, ст. 106). Взаємним обов'язком подружжя був обов'язок жити разом, для чого суворо заборонялися будь-які акти, «що схиляли до самовільного розлучення подружжя», і в разі пере­селення, наймання на службу або зміни постійного місця прожи­вання чоловіка з іншої причини дружина повинна слідувати за ним» (Т. X, ч. І, ст. 103).

Шлюб породжував і ряд майнових відносин між подружжям. Насамперед чоловік повинен був забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю». Стаття 109 Зводу за­конів цивільних, що відкривала компактну групу статей під назвою «Про права на майно», встановлювала, що «шлюб не тягне спільно­го володіння майном подружжя; кожний з них може мати і знову набувати окрему свою власність». Цим майном кожен з подружжя міг розпоряджатися незалежно один від одного. Вони могли, напри­клад, взаємно його дарувати, купувати, заставляти. Подружжя мо­гло успадковувати майно один одного. При цьому законом дозволя­лося передавати у власність одного з подружжя, який пережив ін­шого, набуте майно. Родове ж майно — у довічне володіння.

Природним наслідком шлюбу було народження дітей. Між ни­ми і їхніми батьками виникали відносини, зміст яких визначався законом. Так, закон розрізняв дітей законних (передусім, народже­них у законному шлюбі) і незаконних (зокрема, народжених поза шлюбом, народжених від перелюбства). На законодавчому рівні ре­гулювалися особисті і майнові відносини між батьками і дітьми. На­самперед батькам належала батьківська влада над дітьми «обох статей й усякого віку» (Т. X, ч. І, ст. 164). Зміст цієї норми полягав у тому, що батьківська влада над дітьми припинялася тільки зі смер-

1 Свод законов Российской империи. — СПб. 1876 г. — Т. IX.  — С. 1—-2.

493

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

тю останніх або позбавленням прав стану батьків. Для виправлення дітей норовистих і непокірних батьки могли застосовувати домашні виправні заходи. Якщо ж ці заходи були безуспішними, то батьки мали право просити у властей ув'язнення непокірних дітей у тюр­му. Згідно зі ст. 167 Зводу законів цивільних, у губерніях Чернігів­ській і Полтавській батькам надавалося право відмовитися від дітей за наявності доведених у суді обставин, зокрема, «якщо діти, забув­ши страх Божий, зважаться підняти на батьків руку або штовхну­ти їх у гніві» (Т. X, ч. І, ст. 167). Поряд з правами щодо особистості дітей, батьки мали щодо них і обов'язки, передусім обов'язок дати неповнолітнім дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, за своїм станом», а дочок — «віддати в заміжжя» (Т. X. ч. І, ст. 174).

Що стосується дітей, то їм законодавство передусім суворо приписувало коритися батьківській владі, виявляти до батьків щи­росерду повагу, слухняність, покірливість і любов, а також служи­ти їм, ставитися до них з повагою і «зносити батьківські умовляння і виправлення терпляче і без ремства» (Т. X, ч. І, ст. 177).

Регулюючи майнові відносини між батьками і дітьми, закон передбачав роздільність їхнього майна. Щодо окремого майна непо­внолітніх дітей батьки були лише законними представниками, а з досягненням повноліття діти могли управляти і розпоряджатися своїм майном незалежно від батьків. Батьки, за невеликим винят­ком, не успадковували після своїх дітей. Але, у свою чергу, і діти, ставши повнолітніми, не мали права вимагати від батьків виділення частини з батьківського майна. Однак діти вважалися найближчи­ми спадкоємцями за законом після своїх батьків.

У реальному житті траплялися випадки, коли особа, не досяг­нувши зрілого віку, втрачала батьків або ставала обмежено дієзда­тною через різні обставини (безумство, психічна хвороба тощо), от­же, її особистість і майно потребували опіки або піклування. У по-реформений період цим питанням законодавець приділяв достатню увагу. Питанням опіки і піклування був присвячений розділ третій першої книги Зводу законів цивільних, що містив 169 статей. Пере­дбачалося встановлення опіки: а) над особами малолітніми і непов­нолітніми, б) безумними і божевільними, в) над глухонімими і німи­ми, г) марнотратами, д) над майном безвісно відсутніх.

Закон передбачав різні випадки призначення опіки над мало­літніми. Якщо батьки були живі, то опіка мала місце тільки над власним майном малолітнього. При цьому опікуном вважався бать­ко малолітнього, а в разі його смерті опіка належала матері. Якщо в живих не було ні батька, ні матері малолітнього або вони обидва не

494

 

могли бути опікунами, тоді опікун призначався відповідною опікун­ською установою. Такими були, зокрема, сирітський суд, духовне начальство, сільський і волосний схід.

Закон покладав на опікуна такі обов'язки: турботу про особи­стість малолітнього й управління його майном (Т. X, ч. 1, ст. 262). За виконання обов'язків опікун одержував відповідне винагородження. Закон вимагав, щоб опікуну були властиві високі моральні якості. Тому марнотратці, неспроможні боржники, особи, які мали непри­язні стосунки з батьками опікуваного, особи, обмежені у правах, та інші порочні особи не могли бути опікунами (Т. X, ч. І, ст. 256).

Припинення опіки могло бути пов'язане зі смертю опікувано­го, відмовою опікуна тощо. Припинялася опіка над малолітнім по досягненні ним 17 років. У цьому разі опіка перетворювалася в пік­лування. Тепер неповнолітній міг сам просити призначити йому піклувальника або заміни його. Підопічний також міг приймати за описом своє майно, управляти ним. При цьому, однак, він повинен був мати виражену у письмовій формі згоду піклувальника на вчи­нення угод з приводу свого майна.

Законодавець детально регулював порядок здійснення опіки над безумними, божевільними, глухонімими, німими, марнотратця­ми. Так, перш ніж установити опіку над безумним чи божевільним (вона призначалася на прохання батьків), хворих оглядали у лікар­ському відділенні губернського правління (в присутності губернато­ра, віце-губернатора, голови окружного суду). У разі визнання осо­би хворою, справа направлялася до Сенату. І тільки з дозволу Сенату над особистістю і майном безумного чи божевільного вста­новлювалася опіка, яка покладалася на найближчих родичів. У разі повного виздоровлення опікуваний і його майно звільнялися з-під опіки.

Г. Спадкове право. У пореформений період спадковому праву законодавство приділяло велику увагу. Так, 330 статей тільки Зво­ду законів цивільних було присвячено цьому інституту цивільного права. Закон передбачав успадковування за заповітом і успадкову­вання за законом.

Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю спадкодавця) і до його прийняття спадкоємцем (спадкоємцями) міг пройти певний час (можливо декілька місяців, а то й років), пере­дбачалися заходи охорони спадкового майна. Такими заходами бу­ли: «І) опис маєтку, що залишився після померлого, опечатування і збереження його до появи спадкоємців, 2) виклик спадкоємців» (Т. X, ч. І, ст. 1225).

495

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

Успадковування за заповітом мало місце за наявності запо­віту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна на випадок смерті. Для чинності заповіту вимагалася відповідність його зазна­ченим у законі умовам. Насамперед заповіт мав був бути складеним особою «в здоровому розумі і твердій пам'яті» (Т. X, ч. І, ст. 1016). Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів безумних, божевільних. Заповідачем також не міг бути самовбивця. Крім того, заповідачем міг бути тільки той, хто мав за законом «право відчужувати своє майно» (Т. X, ч. І, ст. 108). Тому визнавав­ся недійсним заповіт, складений такими особами, як неповнолітні, позбавлені усіх прав стану — після оголошення їм вироку. Одноча­сно з переліком умов, яким повинен був відповідати заповідач, за­кон визначав і, якщо так можна сказати, якості спадкоємця. Пере­дусім він мусив бути майново правоздатним. Тому з числа спадко­ємців виключалися особи, позбавлені усіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та нау­кового змісту).

Предметом заповідного розпорядження було майно власника. Як уже зазначалося, майно поділялося на набуте і родове. Такий поділ враховувався спадковим правом. Набутим майном заповідач міг розпорядитися цілком вільно. Родове майно, за невеликим виня­тком, заповідатися не могло.

До змісту заповіту ставилася ще одна вимога — не суперечи­ти законам і моральності.

Спадкове право містило норми, що регулювали порядок скла­дання заповіту, який за своєю формою мав бути письмовим — до­машнім або нотаріальним. З особливою ретельністю і скрупульоз­ністю закон описував умови, додержання яких було обов'язковим під час складання домашнього заповіту (тобто складеного без участі нотаріуса). Так, заповіт треба було писати, як правило, заповідачеві власноручно на папері будь-якого формату і розміру. Заповіт міг бути написаний на одному або на кількох аркушах. Поправки, під­чистки мали бути засвідчені заповідачем. Крім нього заповіт повин­ні були підписати грамотні свідки. За загальним правилом таких свідків мало бути не менше трьох. При цьому свідками не могли бу­ти: 1) особи, на чию користь складався заповіт; 2) родичі цих осіб до четвертого ступеня включно та їхні свояки до третього ступеня — у випадку, якщо заповіт у будь-якій частині обминав прямих спад­коємців; 3) душоприказник та опікуни, призначені у заповіті; 4) осо­би, які самі не мали права заповідати, крім ченців; 5) особи, які за

496

 

загальними законами не могли виступати як свідки в цивільних справах (Т. X, ч. І, ст. 1054).

Якщо з яких-небудь причин заповіт було написано не власно­ручно заповідачем, а іншою особою, то заповіт підписувався як за­повідачем, так і переписувачем. А якщо через хвороби або неграмо­тність заповідач сам не міг підписати заповіт, то за нього підпису­валася інша особа (рукоприкладник), яка повинна була поставити і свій підпис. Закон не допускав поєднання в одній особі переписува­ча, рукоприкладника і свідка (Т. X, ч. 1, ст. 1048).

За нотаріальної форми заповіту духовний заповіт повідомляв­ся усно або письмово нотаріусу, який фіксував його у свою актову книгу. Після прочитання змісту зробленого запису заповідачеві за­повіт підписувався останнім та трьома свідками.

Заповідач міг анулювати заповіт повністю або в частині за своєю волею і в будь-який час. Передбачався і порядок такої від­міни: особливим актом, складанням нового заповіту, знищенням до­машнього заповіту.

Норми спадкового заповіту визначали порядок затвердження заповіту. Це робилося окружним судом за місцем смерті заповідача або за місцем знаходження майна померлого. Нотаріальний заповіт затверджувався відзразу. У випадку наявності домашнього запо­віту в суд викликалися свідки, які його підписали. Суд визначав справжність заповіту, наявність у заповідача права заповідати, а у спадкоємців — права успадковувати спадок. За позитивного ви­рішення про затвердження заповіту на цьому документі робився напис і здійснювалася його публікація у Сенатських об'явах.

Закон надавав право спадкоємцям за законом подавати до су­ду позов про визнання заповіту недійсним.

Успадкування за законом передбачалося у таких випадках: а) померлий залишив родове майно; б) спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; в) залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; г) власник позбавлявся усіх прав ста­ну; д) чернець не розпорядився своїм майном до свого постригу в ченці; є) безвісно відсутній не зробив заповідального розпоряд­ження.

497

До успадкування за законом призов родичів спадкодавця від­бувався в порядку близькості спорідненості. Насамперед успадко­вували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця. За відсутності у спадкодавця родичів прямої спадкової лінії до успад­ковування за законом залучалися родичі бокових ліній. До першої бокової лінії входили брати і сестри спадкодавця та їхні діти, а до

32 3-382

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

другої — дядьки та тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездіт­ними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд (Т. X, ч. І, ст. 1141).

Що стосується овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого і 1/4 ру­хомого спадкового майна. Стаття 1157 Зводу законів цивільних пе­редбачала особливий порядок успадкування після смерті одного з подружжя у Чернігівській та Полтавській губерніях1.

Затвердження в правах успадкування за законом здійснював окружний суд за загальним правилом не раніше, ніж через шість місяців після публікації оголошення про виклик спадкоємців. Під­ставою для винесення рішення з цього питання було надання спад­коємцем документальних доказів його спорідненості з померлим.

Норми спадкового права визначали частку так званого вимо­рочного майна. Воно мало місце тоді, коли після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишаться, але ніхто з них не з'явиться протягом 10 років з часу останньої пуб­лікації у відомостях виклику про з'явлення для одержання спадку або якщо з тих, хто з'явився, ніхто не зможе довести свого права» (Т. X, ч. І, ст. 1162). Виморочне майно, як правило, надходило в дер­жавну скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим уста­новам і організаціям, де померлий служив і числився. Так, згідно зі ст. 1168 Зводу законів цивільних «виморочне майно, що залишило­ся після членів університетів і чиновників навчального закладу, обертається на користь тих навчальних закладів, при яких перебу­вали померлі».

Д. Фабрично-трудове право. У пореформеній Російській ім­перії розвиток промисловості і зростання робочого руху, що загро­жував революційним вибухом, зумовили прийняття низки законо­давчих актів, що поклали початок формуванню фабрично-трудово­го права. Одним з перших актів у цій галузі права було «Положення про гірничозаводське населення казенних гірничих заводів відомст­ва міністерства фінансів» від 8 березня 1861 р. Згідно з положен­ням, на казенні підприємства робітники бралися на роботу «не інак­ше, як за наймом і добровільними умовами»2.

1              Свод законов гражданских. — СПб., 1887. — С. 154—156.

2              Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб., 1863. —

Т. XXXVI. — С. 444.

498

 

31 березня 1861 р. були затверджені тимчасові «Правила про наймання робітників». Цим правовим актом приписувалося платити робітникам при каліцтві подвійну плату за увесь строк найму, а у випадку захворювання робітників казенних, громадських та гірни­чих заводів їх належало відправляти до найближчих лікарень. Положення від 31 березня 1861 р. зобов'язувало підприємства, що мали понад 1000 робітників, влаштовувати за свій рахунок лазаре­ти на 40 осіб1.

1 квітня 1863 р. були затверджені як закон Тимчасові правила для наймання сільських робітників і службовців, що передбачували розрахункові книжки, стягнення за псування ввіреного робітникові майна, за самовільну відлучку, нерадіння.

«Височайшим велінням», прийнятим у серпні 1866 р. у зв'язку з епідемією холери, хазяї фабрик і заводів зобов'язувалися будува­ти лікарні з розрахунку одне ліжко на 100 робітників з безплатним лікуванням2. Скільки-небудь широкого застосування це «веління» не дістало.

Криза перевиробництва, що розпочалася в Російській імперії взимку 1880—1881 pp., значно погіршила умови життя робітників, зробивши його злиденним. У цьому зв'язку протест робітників ви­явився у страйковій боротьбі небаченого розмаху і примусив уряд зайнятися робітничим питанням впритул, що відбилося в роботі над створенням фабрично-трудових законів. На початку 1882 р. чотири міністри; внутрішніх справ, фінансів, юстиції та народної просвіти подали проект закону, який і був затверджений імператором 1 чер­вня 1882 р. Цей перший з прийнятих у подальшому фабрично-тру­дових законів називався так: «Про малолітніх, працюючих на заво­дах, фабриках і мануфактурах»3.

Названий закон містив такі положення: 1) діти обох статей, які не досягли 12-річного віку, до роботи не допускалися; 2) підліт­ки у віці від 12 до 15 років не могли працювати понад 8 год. на добу, не включаючи часу, необхідного на сніданок, обід, вечерю, відвіду­вання школи та відпочинок, і тільки між 5 годинами ранку і 21 го­диною; 3) заборонялася праця дітей від 12 до 15 років «у неділю і високоурочисті дні»; 4) на виробництвах, «які за своїми властивос­тями є шкідливими» і виснажливими, праця неповнолітніх до 15 ро-

1              Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб., 1863. —

Т. XXXVI. — С 528—529.

2              Шелымагин И. И. Фабрично-трудовое законодательство в России (вторая полови­

на XIX века). — М., 1947. — С. 100.

499

3              Полное собрание законов Российской империи. 1886. — Т. II. — № 931.

32*3-382

 

Розділ 2. Устрій і право України є період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

ків взагалі не допускалася; 5) власники підприємств зобов'язували­ся надавати малолітнім можливість відвідувати школу; 6) для на­гляду «за виконанням постанов про роботу і навчання малолітніх» засновувалася особлива фабрична інспекція. Губернії, в яких була фабрично-заводська промисловість, об'єднувалися у фабричні окру­ги. У кожному з цих округів призначався інспектор. Фабричні ін­спектори підпорядковувалися головному фабричному інспектору при Департаменті торгівлі і мануфактури1.

Оскільки багато які з положень закону від 1 червня 1882 р. бу­ли неясними і невизначеними, то 26 лютого 1885 р. були опубліко­вані правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспек­ції, покликані роз'яснити зміст названого закону. Однак правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспекції не відріз­нялися від закону ні ясністю, ні визначеністю і були такими ж су­перечливими, як і сам закон від 1 червня 1882 р.2 І все ж, незважа­ючи на істотні недоліки названих правових актів, їх практичне зна­чення полягало в тому, що питома вага дитячої праці у виробництві знизилася3.

Суттєво вплинув на подальший розвиток фабричного законо­давства Морозівський страйк 1885 p., який показав уряду, що страйковий рух набував надзвичайно гострих і небезпечних для існуючого ладу форм. З червня 1885 р. був затверджений закон «Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах»4. Закон містив усього дві статті такого змісту: 1) «Заборонити у вигляді досліду на три роки, починаючи з 1 жовтня 1885 р., для жінок і підлітків, які не досягли 17 років, нічні роботи на бавовняних, полотняних, і вовняних фабриках, надавши міністерству фінансів, за взаємним погодженням з міністром внут­рішніх справ, можливість поширити цей захід і на інші промислові

1              Надалі інститут фабричних інспекторів удосконалювався. У 1886 р. у кожному фа­

бричному окрузі вже було по кілька інспекторів, які підпорядковувалися окружно­

му інспектору. Були створені губернські з фабричних справ присутствія. До складу

цих присутствій входили віце-губернатор, прокурор окружного суду, начальник

губернського цивільного управління, окружний фабричний інспектор та його по­

мічник. Нагляд за виконанням фабричного законодавства з боку фабричних інспе­

кторів «вилився у їх прагнення домогтися заспокоєння робітників на охоплених

страйками фабриках і заводах в інтересах підприємців». (Див.: Ерошкин Н, П.

История государственных учреждений дореволюционной России, — М., 1983. —

С. 241).

2              Шелымагин И. Я. Фабрично-трудовое законодательство в России (вторая полови­

на XIX века). — С. 64.

3              Там само. — С. 70.

4              Полное собрание законов Российской империи. 1887. — Т. V. — № 3015.

500

 

1  ,"

 

заклади з попередженням про те фабрикантів до строку звичайно­го найму робітників» і 2) «Надати міністру фінансів, за погоджен­ням з міністром внутрішніх справ, можливість піддати питання про нічну працю підлітків і жінок всебічному опрацюванню не пізніше встановленого у попередній статті трирічного строку».

У міру розвитку капіталізму дедалі більше потребували пра­вового регулювання питання заробітної плати, штрафів робітників (як способу зниження їхньої заробітної плати і способу покарання), їхніх житлових умов. Адже оплата тяжкої праці робітників у перші десятиріччя після «великих реформ» була дріб'язковою, істотну частину (до половини) і без того жалюгідного заробітку хазяїн від­бирав у робітника у вигляді штрафів, а пекельна праця за нікчемну оплату не давала можливості робітникам забезпечувати собі хоча б елементарне людське існування1. Ось чому 3 червня 1886 р. були затверджені «Правила про наймання робітників на фабрики, заво­ди і мануфактури» і «Особливі правила про взаємні стосунки фаб­рикантів і робітників». Цими нормативними актами передусім перед­бачалося:

укладення договору найму із записом його умов у розра­

хунковій книжці, яка мала видаватися кожному робітникові не піз­

ніше семи днів після допуску до роботи;

обмеження розмірів штрафів і надходження їх в особливий

штрафний капітал для видачі допомоги робітникам;

відрахування із заробітку за нормою, затвердженою фаб­

ричною інспекцією, яка отримувала право затверджувати правила

внутрішнього розпорядку на підприємствах, що підлягали її конт­

ролю;

заборонити розплачуватися з робітниками купонами, умов­

ними знаками, хлібом, товаром та іншими предметами замість гро­

шей;

заборонити стягувати відсотки на кошти, що видавалися

робітникам з наступним поверненням, і винагородження за поручи­

тельство за їхніми грошовими зобов'язаннями;

заборонити стягувати з робітників плату за лікарську допо­

могу, за освітлення майстерень і за користування знаряддями ви­

робництва.

Хоча багато в чому Правила від 3 червня 1886 р. були декла­ративними, однак їх прийняття забезпечувало певний заслін нев­тримній експлуатації робітників. Знижувала ефективність назва­них Правил значна розтягнутість їх введення на території Російсь-

1 Троицкий Я. А. Россия в XIX веке. Курс лекций. — М., 1997 — С 232—233.

501

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

кої імперії. Так, з 1 жовтня 1886 р. Правила від 3 червня 1886 р. поширювалися тільки на Петербурзьку, Московську і Володимир-ську губернії, у 1891—1894 — ще на 15 губерній і тільки у 1899 р. — на райони гірничої промисловості.

У 80—90-ті роки XIX ст. у період здійснення контрреформ права трудящих, закріплені у фабрично-трудовому законодавстві були помітно урізані. Так, 24 квітня 1890 р. Державна рада прийня­ла постанову про зміни і доповнення відповідних статей законів від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885 р. Ця постанова замінила собою обидва названі закони, об'єднавши їх в один законодавчий акт і за­мінивши колишні норми в найсуттєвіших пунктах1. Була, зокрема, розширена сфера застосування праці малолітніх шляхом дозволу роботи малолітніх (до 12 років) до 6 год. і нічної роботи дітей (12-—15 років) до 9 год. у тих випадках, коли за родом виробництва це «буде визнано корисним».

Нова могутня хвиля робітничого руху у 90-х роках XIX ст. примусила царський уряд знову звернутися до фабрично-трудово­го законодавства. На цей раз був прийнятий закон від 2 червня

р. «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабри­

чно-заводської промисловості», який набув чинності з листопада

р. Закон обмежував тривалість робочого дня у фабричній і гір­

ничій промисловості 11,5 годинами, а ремісників і робітників війсь­

кового відомства — 10 годинами і встановлював обов'язковий не­

дільний і святковий відпочинок.

Праця малолітніх (до 12 років) була заборонена. Понадуроч­ний час обмежувався 120 годинами на рік (це положення, однак, мало застереження). Водночас циркуляром міністерства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. були посилені покарання за самовільне залишення роботи до закінчення строку найму і за страйки2. В ці­лому подібно до попередніх законів закон від 2 червня 1897 р. пога­но дотримувався через відсутність надійного апарату фабричної ін­спекції. Він не привів до істотних змін умов життя і праці промис­лового пролетаріату, «вимоги робітників не справдилися, а скоріше, навпаки, зросли»3. І все ж сам факт появи фабричних законів «у самодержавній країні свідчив про певні успіхи робітничого руху»4.

1              Шелымагин И. И. Фабрично-трудовое законодательство в России (вторая полови­

на XIX века). — С. 124.

2              Советская историческая энциклопедия. — М., 1973. — Т. 14. — С. 937.

3              Верт Я. История Советского государства. 1900—1991. / Пер. с франц. Изд. 2-е. —

М., 1998. — С 19.

4              История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова. —

М., 1996. — Ч. 1. — С 284.

502

 

Е. Кримінальне право. Проведення у царській Росії судової реформи 1864 p., яка ставила одним із завдань відокремлення судо­вої влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням ін­ституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогре­сивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адмініст­ративним свавіллям^ велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак таке нововведення вимагало реформування кримінального законодав­ства, передусім Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 p.).

Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддя­ми1. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845 р. (всього було вилу­чено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було сут­тєво реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей Уложення 1845 р.)2-

Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за формою і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше від поліцейських статутів3.

Він складався з 13 глав, що містили 181 статтю. Перша глава — Положення загальні — фактично виконувала роль Загальної час­тини Статуту. Тут містилися загальні положення, тобто норми, що застосовувалися до будь-якого з проступків, описаних у наступних главах. Ці глави утворювали, по суті, Особливу частину і містили норми, що передбачали відповідальність за проступки проти по­рядку управління (гл. 2), проти благочинності, порядку і спокою (гл. 3), проти громадського благоустрою (гл. 4), про порушення Ста­туту про паспорти (гл. 5), про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (гл. 6), про порушення Статуту пожежного (гл. 7), про порушення Статуту поштового і телеграфного (гл. 8), про проступки проти народного здоров'я (гл. 9), про проступки проти

1              Далі — Статут.

2              Текст Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. див.: Полное собра­

ние законов Российской империи. Собрание второе. Том XX. Отделение первое. —

СПб., 1846. — С. 600—1005; Российское Законодательство X—XX веков. Законода­

тельство перзой половини XIX века. Том 6. — М.: Юрид. лит. 1988. — С. 160—408.

3              Текст Статуту див.: Российское Законодательство X—XX веков. Судебная рефор­

ма. Том 8. — М.: Юрид, лит., 1991. — С. 395—419.

503

 

Розділ 2. Устрій і право України є період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

особистої безпеки (гл. 10), про зневажання честі, погрози і насилля (гл. 11), про проступки проти прав сімейних (гл. 12), про проступки проти чужої власності (гл. 13).

У статті першій установлювалось, що за проступки, передба­чені цим Статутом мирові судді визначають такі покарання: 1) до­гана, зауваження і вплив; 2) грошове стягнення не вище 300 крб.; 3) арешт не більше трьох місяців і 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року.

Незважаючи на всі відомі недоліки (недостатній розвиток За­гальної частини, наявність відсильних і бланкетних норм, не досить чіткий опис окремих проступків, особливо тих, що порушують інші статути) Статут на той конкретно-історичний період був досить до­сконалим нормативним актом з погляду його змісту і рівня законо­давчої техніки. Він передбачав відповідальність лише за ті просту­пки, перелік яких містився у Статуті; відповідальність наставала лише за наявності вини особи. Застосування покарань за Статутом базувалося на принципі індивідуалізації відповідальності, коли враховувались обставини, що «зменшують» або «збільшують» вину підсудного (ст. 13, 14). Передбачалася також можливість звільнення від покарання. Друге видання Статуту з'явилося у 1883 p., третє — у 1885 р.

Система кримінального права пореформеного періоду будува­лася на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р.1 У цій редакції Уложення стало значно корот­шим (1711 статей). Уложення враховувало низку гуманних ідей, ра­ніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863 р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося за­стосування такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 p., з'явилася наступна редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.), про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попере­днього (1866 р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов'язана з розвитком революційного руху в Росії, розширен­ням відповідальності за страйки. Була, наприклад, установлена від­повідальність за розповсюдження творів, які закликали до повстан-

1 Текст Уложення див.: Свод законов уголовных. Книга первая. Издание 1866. — СПб., 1986. — С. 1—427.

504

 

ня проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в законо­давстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на придушення революційного руху.

Поряд з кримінальними законами загального характеру (Уло-женням про покарання кримінальні і виправні і Статутом про пока­рання, що накладаються мировими суддями) у пореформений пе­ріод діяли окремі закони, що містили у собі норми, які встановлю­вали кримінальну відповідальність. До них належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну від­повідальність, мали репресивний характер, цілком відповідали по­міщицько-кріпосній суті царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінально-правової репресії. Наприклад, Вій­ськовий статут, що застосовувався військово-польовими судами, формально був призначений для військовослужбовців, але наспра­вді широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у військовий час.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р.1 зберегло структурний поділ на Загальну й Особливу частини. У першому розділі «Про злочини, проступки та покарання взагалі», який виконував функції Загальної частини, в ст. 1 вказувалося, що злочином чи проступком вважається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання законом припи­сано. Отже, під злочином розуміли конкретний акт поведінки люди­ни у формі дії або бездіяльності, а не її думки й умонастрій. Таке визначення злочину, однак, не виключало можливості застосуван­ня закону за аналогією (ст. 151), яка в той же час мала суттєві об­меження2. Обмеження застосування кримінального закону за ана­логією передбачалося і в нормах Статуту кримінального судочинст­ва — ст, 7713. Обов'язковою умовою кримінальної відповідальності за Уложенням була наявність вини в дії чи в бездіяльності особи. Злочини і проступки залежно від форми вини поділялися на умисні та неумисні.

В умисних розрізняли два ступені: а) коли протизаконне діян­ня вчинене внаслідок раніш задуманого наміру і б) коли воно вчи­нене за раптовим імпульсом, без заздалегідь задуманого наміру. Цей поділ умисної вини враховувався під час визначення покаран-

1              Текст  Уложення  див.:   Уложение  о  наказаниях  уголовных и  исправительных.

1885 год. Издано Н. С. Таганцевым. — СПб., 1898. —- С. 1—897.

2              Уложения 1885 г. Издано Н. С. Таганцевым. — СПб., 1898. — С. 137—141.

3              Российское Законодательство X—XX веков. Том 8. —- М.: Юрид, лит., 1991. — С. 194.

505

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

ня (ст. 105). Поділ умисної вини на види був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння, вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) пе­редбачалося суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без умислу чи через необере­жність, тобто за відсутності вини.

У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питан­ня відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчи­нення злочину визнавалось виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою умислу (ст. б, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчи­нення злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість за­стосування за відповідні дії покарання. При цьому міра відповіда­льності залежала від виду навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в Уложенні давало можли­вість становим судам царської Росії нерідко довільно вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.

Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб, які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за по­передньою змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовни­ки (або підбурювачі) і посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи, які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не доповіли владі про зло­чин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально регламен­тувало питання призначення покарання співучасників злочину за­лежно від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до злочину (ст. 117—128).

Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і про­ступки, передбачені законом, підлягають покаранню на підставі по­станов закону. При цьому не підлягали кримінальній відповідаль­ності діяння, невинні: вчинення злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати наслідки вчинюва-

506

 

ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби, які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випад­кова або внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушуван­ня непоборної сили у стані необхідної оборони. Не підлягали кри­мінальній відповідальності діти віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково пом'якшува­лося покарання особам від 17-ти до 21-го року (смертна кара за­мінювалася безстроковою каторгою — каторга до п'ятнадцяти років і т. д.).

Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шка­ла містила понад 100 видів (ст. 17, 19—21, ЗО, 31, 33—36, 38—41). Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.

Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслан­ня на поселення, ув'язнення у виправному будинку, ув'язнення у фортеці, ув'язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.

Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім'ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смерт­ної кари визначалися судом у вироку, її застосовували найчастіше шляхом повішення.

Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років (у різних їх ступенях — від другого до сьомого). Режим на каторзі був різний залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторж­них робіт застосовувалися за політичні та інші злочини. Після від­бування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (як правило в Сибіру).

Заслання на поселення до Сибіру поділялося на два види: пе­рший — заслання на поселення у найвіддаленіших місцях Сибіру і другий — заслання на поселення у місцях Сибіру не дуже віддале­них. Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів. Місце для відбування вказаного покарання призначалося за розсудом головного начальства Закав­казького краю. Заслання застосовувалося строком від одного до чо­тирьох років залежно від тяжкості вчинених злочинів.

Передбачалися також такі основні покарання, як ув'язнення у виправному будинку (від півтора до шести років) ув'язнення у фор­теці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув'язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.

507

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

Уложення передбачало значну кількість додаткових покарань. До них належали позбавлення всіх або особливих прав, майна, звань, титулів і нагород, прав сімейних, права участі у виборах і обіймати посади, займатися торгівлею, промислами та іншою діяль­ністю, поселення в робітний дім, заборона мешкати у певних місце­востях, віддання неповнолітніх у виховні будинки або під батьківсь­ку опіку та ін.

У деяких випадках, що визначалися законом, додатковим по­каранням як кримінальним, так і виправним могло бути церковне покаяння засуджених за розпорядженням духовного начальства. Закон передбачав також в окремих випадках конфіскацію всього або частини майна, що належало засудженим. Серед виправних по­карань застосовувалися, зокрема, опублікування про засудженого у відомостях сенатських, обох столиць і губерній, вислання за кор­дон, якщо винний іноземець; заборона проживання винного у сто­лицях та інших місцях або у власних маєтках з установленням над ним опіки; віддання під особливий нагляд поліції та ін.

Окрім загальних заходів покарання і стягнення, Уложення встановлювало також спеціальні покарання за злочини і проступки по службі: 1) звільнення зі служби; 2) відмова від посади; 3) відра­хування від строку служби; 4) усунення від посади; 5) переміщення з вищої посади на нижчу; 6) догана більш чи менш сувора із зане­сенням її до послужного списку; 7) відрахування з жалування; 8) догана більш або менш сувора без занесення її до послужного списку; 9) зауваження більш чи менш суворе.

Передбачалися й інші види покарань: вислання, насильне ви­провадження з сільської общини, насильне примушення до праці, биття різками та ін., що встановлювалося особливими, спеціальни­ми законами, статутами і навіть звичаєвим правом.

Заслуговує на увагу той факт, що значна кількість статей Особливої частини, які містили в санкціях той чи інший вид строко­вого покарання, не вказували граничного строку щодо таких, на­приклад, покарань, як ув'язнення в тюрму, арешт і навіть направ­лення на каторгу або заслання. Визначення строків у таких випад­ках цілком віддавалося на розсуд суду або (з окремих справ) на розсуд поліцейських адміністративних чиновників.

Відзначимо, що застосування будь-якого з основних, додатко­вих чи спеціальних видів покарань передбачало для засуджених значне обмеження їхніх громадянських прав і свобод, практично перетворювало засуджених на осіб без прав і можливостей для їх подальшого існування.

508

 

Отже, головною метою системи видів покарання з пореформе-ного кримінального права й Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1885 р. було покарання. Мова йшла про те, щоб під стра­хом покарання запобігти вчиненню нового злочину. Безсумнівно, при цьому праця засуджених використовувалася як засіб зміцнен­ня економіки самодержавства, поповнення його фінансових ресур­сів. Праця в'язнів ніяк не вважалася засобом їх виправлення, а не­обхідним компонентом залякування.

Особлива частина Уложення 1885 р. містила до 2 тис. складів злочинів. Усього вона мала 12 розділів: Про злочини проти віри і про порушення постанов, які її охороняють, — ст. 176—240 (розд. II); Про злочини державні — ст. 241—261 (розд. III); Про злочини і про­ступки проти порядку управління — ст. 262—282 (розд. IV); Про злочини і проступки по службі державній і громадській — ст. 329—505 (розд. V); Про злочини і проступки проти постанов про повинності державні і земські — ст. 506—547 (розд. VI); Про зло­чини і проступки проти майна і доходів казни — ст. 548—830-3 (розд. VII); Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою і благочиния — ст. 831—1404-3 (розд. VIII); Про злочини і проступ­ки проти законів про майно — ст. 1405— 1448 (розд. IX); Про злочи­ни проти життя, здоров'я, свободи і честі приватних осіб — ст. 1449—1548 (розд. X); Про злочини проти прав сімейних — ст. 1549—1600 (розд. XI); Про злочини і проступки проти власності приватних осіб — ст. 1601—1711 (розд. XII).

На першому місці традиційно стояли злочини проти церкви і релігії, які передбачали досить суворі покарання — аж до довічної каторги. Тут установлювалася відповідальність за богохульство і блюзнірство, єресь і ображення святинь, гамір і безчинство у церк­ві, спокушення християнина до іншої віри і вчинення нехристиян-ських обрядів над християнином, обернення православного в іншу віру, поховання християнина без християнського обряду та ін. Усього в законі було 59 статей, в яких встановлювалася відповіда­льність за злочини проти віри. Нерідко за ці злочини передбачало­ся покарання у вигляді заслання на поселення до Сибіру, при цьо­му строк даного виду покарання не завжди вказувався в законі, що дозволяло суду самому визначати розмір (строк) даного покарання.

У розділ III Уложення передбачалася кримінальна відповіда­льність за злочини проти імператора і членів імператорського дому, а також за бунт проти влади верховної і за державну зраду (всього 20 статей). Тут встановлювалося, що будь-яке навмисне і злочинне діяння проти життя, здоров'я або честі імператора і будь-який

509

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

умисел скинути його, лишити свободи і влади верховної або ж об­межити права його, або ж учинити щодо нього яке-небудь насильс­тво карається позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Аналогічні покарання передбачалися і за подібні дії, вчинені проти членів імператорського дому.

Не менш суворо карався і бунт проти влади верховної, тобто повстання «навалою», змова проти імператора та держави й умисел повалити уряд. Учасники заколоту, змови, виступу «навалою» за­знавали суворого покарання, як правило, тривалої каторги. При цьому повстанням вважався будь-який виступ селян проти волос­них і громадських управлінь. До тяжких форм непокори владі на­лежало непублічне розповсюдження вчень і суджень, що спонука­ють до вчинення бунту і повалення існуючого ладу (особливо серед селян, робітників, солдатів та ін.).

Досить значна кількість дій визнавалася зрадою, а саме: за­клики підданого Росії до війни або до інших неприязних дій проти Росії; розголошення державної таємниці іноземному урядові; на­вмисне вчинення чиновником, підданим Росії й уповноваженим укладати договір з іноземною державою, дій на шкоду Росії, шпи­гунство, участь у бунті або заговорі проти влади верховної та ін. За зраду передбачалися такі види покарання, як позбавлення всіх прав стану і смертна кара.

Отже, царське законодавство, захищаючи свою необмежену владу, застосовувало найсуворіші репресивні заходи не тільки до осіб, які вчинили протиправні дії щодо царя і його дому, а й до тих, хто мав умисел здійснити їх. Таке законодавче вирішення надавало державній владі необмежені можливості вести боротьбу з інакоми­слячими, у корені придушувало визвольний рух.

Відповідальність за злочини і проступки по службі державній і громадській (посадові злочини) визначалася не лише нормами розділу V Уложення, а й різноманітними відомчими дисциплінар­ними статутами і правилами. Такі справи розглядалися не судами, а вищими чиновниками, що давало змогу злочинцям успішно кри­тися від громадської думки. В Уложенні передбачалися такі злочи­ни по службі, як зловживання владою, перевищення влади, хабар­ництво, потурання, бездіяльність влади, недотримання таємниці, неправосуддя та ін. Особливістю визначення цих злочинів є те, що закон містив велику кількість застережень, які усували можли­вість розглядати ті чи інші дії посадових осіб як зловживання чи перевищення влади, якщо ці дії відповідали інтересам держави і були необхідні для вжиття рішучих заходів. Отже, законодавець

510

 

своїм рішенням у багатьох випадках звільняв чиновників від кри­мінальної відповідальності за зловживання владою, якщо таке зло­вживання було корисним і вигідним державі, наприклад, коли вжи­валися рішучі заходи проти революційних виступів.

Слід звернути увагу і на те, що санкції за посадові злочини були надто м'які. Найсуворіше покарання — строкова каторга. Воно передбачалося в трьох випадках; 1) за корисливе навмисне не­вжиття заходів до оприлюднення або приведення в дію царського закону чи царського веління; 2) за невжиття заходів щодо попере­дження або припинення злочину проти царя та членів його дому, та за державну зраду, якщо за неї застосовувалася смертна кара; 3) свідомо хибний виклад посадовою особою царського веління. У пе­реважній більшості інших випадків статті даного розділу передба­чали по суті не кримінальне покарання, а дисциплінарне стягнення, наприклад зауваження, догану, звільнення від посади або служби тощо.

Каралися за Уложенням такі види посадових злочинів, як ха­барництво, посадове казнокрадство, лихварство. Однак дані злочи­ни трактувалися вельми обмежено. Якщо чиновник, наприклад, брав хабаря за дію, що належала до його обов'язків, то це розгля­далося не як хабар, а як подарунок грішми, речами або чим би то не було іншим і каралося стягненням подвійної ціни подарунка й усу­ненням з посади. Хабарі, які одержували чиновники від підрядни­ків, постачальників, торговців, розглядалися не як хабарі, а як гро­шові угоди з ними, і теж передбачали стягнення ціни хабаря й усу­нення в окремих випадках з посади.

Вищим ступенем хабарництва вважалося вимагання, під яким розуміли одержання будь-якого прибутку або вигоди на службі че­рез утиски підлеглих або ж погроз. Подібні діяння залежно від об­ставин справи каралися засланням на проживання до Сибіру або направленням до виправно-арештантського відділення з позбав­ленням усіх прав і переваг або ж позбавленням усіх прав стану і засланням на поселення у найвіддаленіші місця Сибіру. Якщо ж ви­магання супроводжувалося тортурами або іншим явним насильст­вом, застосовувалося покарання у вигляді позбавлення всіх прав стану і заслання на каторжні роботи на строк від шести до восьми років.

Посадові особи — казнокради й розтратники великих сум, як­що вони повертали викрадене, обмежувалися грошовим стягнен­ням, яке не перевищувало ціну розтраченого чи присвоєного, усу­ненням з посади і служби і лише інколи у разі відмови повернути

5Н

 

Розділ 2, Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

викрадене, підлягали короткостроковому арешту. І тільки казно­кради і розтратники великих сум, які не повернули викраденого, засилалися до Сибіру.

Злочинами проти особи визнавалися різні види вбивств, тілес­них ушкоджень, насилля над особистістю, залишення в небезпеці, поєдинки, злочини проти особистої свободи, образа честі, наклеп, протизаконне затримання й ув'язнення, погрози та ін. Найнебезпе-чнішим злочином проти особи визнавалося заздалегідь задумане вбивство (смертовбивство) батька чи матері, подружжя, дітей та ін­ших близьких родичів, священика під час здійснення служби, поса­дової особи під час виконання службових обов'язків; караульного або вартового при імператорові і членів його дому, начальника чи пана, групове вбивство, повторне вбивство, вбивство шляхом підпа-лення або вибуху пороху, газу чи іншим загальнонебезпечним спо­собом, убивство через тортури і жорсткі муки, убивство з засади, вбивство з метою пограбування вбитого або для отримання спадщи­ни, або шляхом отруєння. Винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 15-ти до 20-ти років.

За вбивство навмисне, але без задуманого заздалегідь наміру винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на катор­жні роботи на строк від 12-ти до 15-ти років. Якщо ж убивство вчи­нено за пом'якшуючих обставин — у стані запальності або роздра­тування, за умови, що такий стан був викликаний насильницькими діями або тяжкою образою з боку вбитого, винний підлягав позбав­ленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 8-ми до 12-ти років або від 4-х до 8-ми років, або ж засланню до Сибіру на поселення. За такі види вбивства, як, наприклад, убивст­во матір'ю плода або «незаконнонародженої» дитини, вбивство че­рез перевищення межі необхідної оборони тощо Закон передбачав значно м'якші покарання.

За самовбивство осіб, які належали до одного з християнських віросповідань, передбачалося покарання у вигляді позбавлення християнського поховання, а їх передсмертні розпорядження вва­жалися недійсними. Викритий же в замаху позбавити себе життя, коли він не був доведений до кінця за незалежних від нього обста­вин, підлягав, якщо він християнин, церковному покаянню за роз­порядженням свого духовника. Передбачалася також відповідаль­ність і осіб, які схилили іншу особу до самовбивства або ж надали засоби для самовбивства, або ж іншим чином брали участь у вчи­ненні іншою особою самовбивства.

512

 

Детально в Уложенні регламентувалася відповідальність за заподіяння каліцтва, інших ушкоджень здоров'ю, а також за участь у поєдинках. Значна увага приділялася також відповідальності за безпідставне залишення людини в небезпеці і ненадання допомоги особі, яка гине, за образу честі, де передбачалися також і норми, що встановлюють відповідальність за статеві злочини, злочини проти честі і гідності особи, за протизаконне затримання й ув'яз­нення, за кримінальні карані погрози.

Злочини проти прав сімейних містили норми, що встановлю­вали відповідальність за злочини проти шлюбного союзу, протиза­конне взяття шлюбу, за викрадення заміжніх жінок, за зловживан­ня і порушення прав і обов'язків шлюбу, за порушення постанови про шлюб розкольників. У тому самому розділі встановлювалася відповідальність за зловживання батьківською владою і за злочини дітей проти батьків. Тут містилися норми і за злочини проти кров­ного зв'язку, встановлювалася відповідальність за зловживання владою опікунів і піклувальників.

Серед майнових злочинів, або злочинів і проступків проти власності, передусім вирізнялися злочини, пов'язані з насильниць­ким заволодінням чужим нерухомим майном і винищенням гранич­них меж і знаків. За Уложенням карався будь-який насильницький напад на чужі землі, будинки або інше майно з наміром заволодіти ними. Як обставини, що обтяжують відповідальність, розглядався напад, здійснений озброєними особами або поєднаний із заподіян­ням тяжких тілесних ушкоджень чи зі створенням умов, небезпеч­них для життя. Карався такий напад засланням до Сибіру на посе­лення або направленням до виправно-арештантського відділку. Встановлювалася відповідальність також за залишення граничних меж та інших знаків з наміром привласнити собі чи комусь іншому частину потрібної нерухомої власності або з іншою противоправ­ною метою. Цим законодавець намагався шляхом кримінально-пра­вових репресій всебічно захистити приватну власність, передусім власність поміщиків на землю та на інше нерухоме майно.

513

Значна кількість норм Уложення встановлювала відповідаль­ність за знищення і пошкодження чужого майна, насамперед шля­хом підпалу, за замах на підпал і підготування до нього, за підпал власником застрахованого свого майна, за підпал чужого лісу, чу­жого хліба на корені або в снопах чи скирдах. За вказані злочини передбачалися різні види і строки покарання, поєднання із заслан­ням на каторжні роботи, засланням на поселення до Сибіру тощо. Установлювалася також відповідальність за знищення чужих спо-

333-382

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

руд, кораблів чи суден, лісів, садів, городів, а також чужих письмо­вих документів будь-яким способом. Передбачалася відповідаль­ність і за навмисне зараження хворобою або отруєння чужих тва­рин, знищення риби в ставках чи ріках шляхом отруєння води отруйними речовинами.

Значна кількість норм Уложення встановлювала кримінальну відповідальність за викрадення чужого майна. Серед них вирізня­лися такі злочини, як розбій, грабіж, кража і шахрайство. Під роз­боєм розуміли напад для викрадення майна, яке належить потер­пілому, якщо він був учинений відкритою силою зі зброєю або хоч і без зброї, але супроводжувався вбивством або замахом на нього чи заподіянням каліцтва, ран, побоїв або інших тілесних ушкоджень, або супроводжувався такими погрозами та іншими діями, які явля­ли собою небезпеку для життя, здоров'я або свободи особи чи осіб, які зазнали нападу. Причому нормою, яка визначала даний злочин, не було передбачено покарання. Останнє містилося в спеціальних нормах, які передбачали різновиди розбою; здійснений у церкві; розбій, поєднаний з нападом на будинок чи іншу заселену будівлю або ціле поселення; розбій на вулиці або на великій проїжджій час­тині дороги, або у відкритому морі, на пристані чи на озері, або на судохідних каналах. Покарання за різні види цього розбою дифе­ренціювалися різноманітними способами. Як обставини, що обтя­жують відповідальність, розглядалися: розбій, здійснений групою; розбій, поєднаний зі смертовбивством; розбій, учинений повторно, — у цьому разі суворість покарання істотно підвищувалася.

Аналогічно вирішувалося питання про кримінальну відповіда­льність і за грабіж. Уложення давало загальне визначення грабежу, під яким розуміли заволодіння майном, яке належить будь-кому або перебуває у будь-кого, з насиллям чи погрозами, якщо останнє не було небезпечним для життя чи здоров'я або свободи особи, від­крите викрадення будь-якого майна у присутності самого хазяїна або інших людей, хоч і без погроз і насилля. Видами грабежу ви­знавалися: грабіж, учинений у церкві; грабіж, здійснений групою, з відкритим нападом на будинок чи інше населене місце, під час по­жежі, повені.

Уложення визначало крадіжку як таємне, без насилля і по­гроз викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Видами крадіжки визнавалися: крадіжка, вчинена зграєю; крадіж­ка, здійснена під час пожежі, повені або в іншому нещасному ви­падку; крадіжка з жилої будівлі або з її двору чи споруд, які розта­шовані у дворі, шляхом злому, перепон, що перешкоджають доступ

514

 

у двір, у заселену будівлю. Передбачалася також відповідальність за спеціальний вид крадіжки, якщо вона здійснена слугами, робіт­никами, підмайстрами та іншими особами, які мешкали у особи, чиє майно викрадено, а також за крадіжку, вчинену в готелях, заїж­джих дворах та інших підсобних закладах.

Вирізнялися спеціальні види крадіжок залежно від предмета злочину: викрадання сундуків, чемоданів або пак з почтових возів, диліжансів, крадіжка коней та ін. Законодавець брав до уваги та­кож і вартість викраденого майна, залежно від якого диференцію­вали відповідальність. Як обставина, що обтяжує вину, враховува­лася і повторність крадіжки. Закон відносив до майнових злочинів також крадіжку документів, цінних паперів та ін.

Визнавалися як кваліфікована обставина: крадіжка, здійснена в церкві, каплиці чи іншому молитовному будинку або ж на цвинта­рі, чи з мертвого, але без розкриття могили; крадіжка вчинена в но­чі; крадіжка з проникненням у житло або ж коли злочинці ввійшли у будинок під вигаданим приводом; коли викрадене необхідне для прожитку тому, кому воно належало; за попередньою змовою та ін. У такому випадку згідно з законом покарання за рішенням суду може бути істотно підвищене.

Під шахрайством закон розумів будь-яке вчинене шляхом об­ману викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Шахрайство підрозділялося на ті чи інші види залежно від способу обману. Уложення також передбачало низку обтяжуючих відпо­відальність обставин, які належали головно до способу вчинення злочину, а також до особи потерпілого, яка була обманута. Під час установлення покарання за шахрайство враховувався також роз­мір (вартість) викраденого.

Уложення містило низку норм, які передбачали кримінальну відповідальність за присвоювання й утаювання чужої власності. Важливою ознакою цих злочинів є те, що вони вчинялися шляхом зловживання довір'ям потерпілих, виявлених ними винному.

515

Викладене дає змогу зробити висновок, що кримінальне зако­нодавство царської Росії пореформеного періоду базувалося голо­вним чином на Уложенні про покарання кримінальні і виправні в різних його редакціях, а також на Статуті про покарання, які на­кладалися мировими суддями. Це були нормативно-правові акти досить високого рівня досконалості з погляду законодавчої техніки. Вони не поступалися або майже не поступалися кримінальним ко­дексам зарубіжних держав (Франції, Німеччині, Швейцарії та ін.). У них вже закріпилися передові ідеї кримінального права, сформу-

33*3-382

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

льовані провідними вченими криміналістами ще на початку прихо-ДУ буржуазії до влади. Однак недоліком зазначених документів бу­ло те, що ці ідеї не були реалізовані у вказаних нормативних актах у повному обсязі. Низка норм, як уже зазначалося, допускала мож­ливість об'єктивного ставлення та встановлення відповідальності за виявлення умислу. Тому навряд чи можна погодитись з тим, що ре­алізувався сповна один з найважливіших принципів кримінального права — немає злочину без вказівки того в законі.

Уложення вирізнялося казуїстичністю, надмірно детально бу­ли описані склади злочинів у нормах Особливої частини, в ньому були відсутні необхідні узагальнення, які оптимально фіксували б основні й суттєві ознаки відповідних злочинів.

Уложення оголошувало злочинними і караними надзвичайно широке коло діянь, які далеко не завжди являли собою суттєву не­безпеку держави і народу Росії. Сфера забороненого під страхом кримінального покарання була надмірно широкою, що тягло за со­бою необгрунтоване визнання багатьох осіб винними в учиненні злочину без достатніх для того підстав.

Дуже складною була система покарань, яка утруднювала за­стосування їх на практиці. Ця складність надавала суду можли­вість вживати ці покарання необгрунтоване. Нарешті, вся система покарань була надзвичайно репресивною, непомірне суворою за своєю суттю. Особливо суворим було покарання щодо учасників на­ціонального і революційно-визвольного руху.

Ж. Кримінальний процес. Судовою реформою 1864 р. (най­послідовнішою серед буржуазних реформ 60—70-х років XIX ст.) у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумп­ція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних спра­вах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяж­них, всебічне, об'єктивне дослідження й оцінка доказів за внутріш­нім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскар­ження вироків. Демократичні засади, закріплені в Статуті кри­мінального судочинства 1864 p., були результатом втілення досвіду зарубіжних країн з урахуванням місцевих традицій. Це означало якісний стрибок, навіть переворот у сфері юстиції Росії1. Судова реформа стала найрадикальнішою, новаторською і технічно найус-

1 Развитие русского права во второй половине XDt— начале XX века. — Мм 1997. — С. 202; Уголовный процесс. Учебник для студентов юридических вузов и факуль­тетов. Под ред. К. Ф. Гуценко. — М., 1998. — С. 31.

516

 

пішнішою з усіх Великих реформ; за історичним значенням її мож­на порівняти зі скасуванням кріпосного права в Росії1.

Статут кримінального судочинства 1864 р. (далі — СКС) пе­редбачав розгляд кримінальних справ: 1) у мирових судових уста­новах (мировими суддями і повітовими з'їздами мирових суддів); 2) у системі загальних судових місць.

Мировий суддя розглядав маловажливі кримінальні справи. Здійснював він це одноособово, спираючись на такі засади, як глас­ність, усність, змагальність, право обвинуваченого на захист. Поря­док розгляду справ мировим суддею був спрощений. Підставою для початку процесу було звернення до судді приватної особи, потер­пілого від злочину, інколи поліції. Справа розглядалася у судовому засіданні, куди викликалися сторони, свідки. У разі необхідності проведення оглядів, інших дій їх здійснював сам мировий суддя або ж це робила за його дорученням поліція. Здійснюючи правосуддя, суддя керувався Статутом про покарання, що накладаються миро­вими суддями, 1864 р. Він містив норми матеріального права і пе­редбачав такі покарання: 1) догана, зауваження і застереження; 2) грошові стягнення у розмірі до 300 крб.; 3) арешт на строк не більше трьох місяців; 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року2. Одним з основних завдань мирової юстиції було примирення сторін конфлікту3. Ця вимога випливала зі змісту ст. 120 СКС, що прого­лошувала: «У справах, які можуть бути припинені за примиренням сторін, мировий суддя повинен схилити їх до миру і тільки в разі неуспіху в тому приступати до постанови вироку в межах наданої йому влади»4.

Судове засідання оформлялося протоколом, що мав довільну форму. В протокол заносили й вирок, якщо справа завершувалася його винесенням.

У двотижневий строк на винесений вирок сторони або проку­рор могли подавати відзиви у письмовій або усній формі. У семи­денний строк могли подаватися приватні скарги на повільність про­вадження, на неприйняття так званого відзиву, на взяття обвину­ваченого під варту.

1              Тараповски Т. Судебная реформа и политическая культура царской России // Ве­

ликие реформы в России. 1856—1874: Сборник / Под ред. Л. Г. Захаровой, Б. Экло-

фа, Дж. Бушнелла. — М., 1992. — С. 305.

2              Российское законодательство X—XX веков. — М., 1991. — Т. 8. — С. 395.

3              Коротких М. Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 г. в России. — Воронеж,

1989.— С 155.

4              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 8. — С. 132.

517

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

Апеляційною інстанцією для мирового судді був повітовий з'їзд мирових суддів. До його складу входили дільничні і почесні мирові судді повіту, а в засіданні з'їзду брав участь прокурор окру­жного суду, котрий «являв собою не обвинувача або взагалі сторону в процесі, а лише охоронця закону з усіх справ, незалежно від їх роду»1. Під час засідання з'їзду мирових суддів сторони мали право надавати докази, приводити в цю апеляційну інстанцію свідків. По суті, з'їзд розглядав кримінальну справу вдруге. З'їзд мирових суддів: 1) або затверджував вирок мирового судді; 2) або, в межах відзиву, постановляв новий вирок. В останньому випадку покаран­ня винного не могло посилюватися без вимоги прокурора, який був присутнім у процесі (ст. 167 СКС).

Остаточні вироки мирового судді, а також з'їзду мирових суд­дів могли бути оскаржені сторонами й опротестовані прокурором в касаційному порядку. Оскарження та опротестування допускалося у вищу касаційну інстанцію — кримінальний департамент Урядо­вого Сенату2.

Проте закріплена в СКС апеляційна і касаційна форма оскар­ження судових вироків мирової юстиції обмежувалася тим, що суд міг винести остаточний вирок, який не можна було оскаржити. Так, згідно зі ст. 124 СКС вирок мирового судді вважався остаточним, коли ним призначалися такі покарання, як застереження, заува­ження, догана, арешт до трьох днів, грошове стягнення, що не пе­ревищує 15 крб.

Більшість кримінальних справ, що виходили за межі компе­тенції мирової юстиції, були підсудними нижчій судовій інстанції у системі загальних судів — окружному суду. Останній розглядав справи про злочини, що тягли покарання, поєднане з позбавленням усіх прав стану (або усіх особливих прав) з участю присяжних за­сідателів, решту — без їхньої участі.

Провадження у кримінальних справах, підвідомчих окружно­му суду, розпадалося на чотири послідовні стадії: 1) дізнання; 2) попереднє слідство; 3) віддання до суду; 4) судовий розгляд. Отже, за прикладом держав, де вже відносно давно усталилися буржуазні засади судочинства (передусім Франція), у Російській імперії у 1864 р. була введена змішана форма судочинства, за якою кримінальне провадження зДійснювалося у двох формах. Перша —

1              Муравьев Н. В. Прокурорский надзор в его устройстве и деятельности. Пособие для

прокурорской службы. — Т. 1. — М., 1889. — С. 462—463.

2              Воробейкова Т. У., Дубрввииа А. Б. Преобразование административно-полицейско­

го аппарата, суда и тюремной системы России во второй половине XIX века. — К.,

1973. — С. 47.

518

 

негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього роз­гляду; друга — судовий розгляд, що грунтувався на демократичних засадах (гласність, усність, змагальність під час оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів, які поділялися на коронних і присяжних засідателів)1.

Дізнання провадилося поліцією з метою перевірки відомостей про злочин і злочинця. Робилося це шляхом розшуку, опитувань, негласного нагляду. Дізнання поліція провадила як з власної ініціа­тиви, так і за дорученням слідчого, який був при окружному суді, або прокурора цього суду. Так, закон передбачав, що за відповідних обставин   «поліція   вживає   заходів   до   припинення   можливого ухилення підозрюваного від слідства у таких випадках: 1) коли підозрюваний затриманий під час вчинення злочинного діяння або відразу після його вчинення; 2) коли потерпілі або очевидці пока­жуть прямо на підозрювану особу; 3) коли на підозрюваному або у його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину; 4) коли речі, що є доказом злочинного діяння, належать підозрюваному або були при ньому; 5) коли він учинив замах на втечу або був спійманий під час чи після втечі і 6) коли підозрюваний не має постійного прожи­вання чи осілості» (ст. 257 СКС). А відповідно до ст. 258 СКС «у тих випадках, коли поліція застає обвинуваченого на місці злочину, а також коли до прибуття на місце події судового слідчого сліди зло­чину могли стертися, поліція заміняє судового слідчого в усіх не­гайних слідчих діях, а саме: в оглядах, обшуках, виїмках, але фор­мальних допитів ні обвинувачених, ні свідків поліція не чинить, хіба що в разі тяжкого стану особи, коли є побоювання, що вона помре до прибуття слідчого». Про всі свої дії поліцейські органи повідом­ляли судового слідчого, а після його прибуття передавали йому все своє провадження і в подальшому діяли за вказівкою судового слід­чого або прокурора. У такий самий спосіб повинні були діяти також волосні і сільські начальники, а також інші посадові особи, які ви­конували у межах їхньої компетенції поліцейські функції (ст. 261 СКС). Акти дізнання не мали формальної сили і слугували лише «допоміжним матеріалом для слідчого під час провадження ним по­переднього слідства»2.

Попереднє слідство у кримінальних справах, підсудних окру­жному суду, провадилося судовими слідчими за сприяння поліції і

1              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 8. — С. 118.

2              Челъцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права. Очерк по истории

суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных госу­

дарствах. — СПб., 1995. — С. 782.

519

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

під наглядом прокурора окружного суду і його товаришів. Кожний судовий слідчий провадив попереднє слідство у визначеній ділянці повіту чи міста. До слідства* він приступав у випадках «1) учинення злочинного діяння на його ділянці; 2) учинення злочинного діяння в іншому місці, але виявилося воно на його ділянці; 3) перебування на його ділянці обвинуваченого чи підозрюваного у злочинному діянні, хоча б воно і було скоєне в іншому місці» (ст. 289 СКС). Крім того, попереднє слідство могло розпочинатися за ініціативою прокурора, за скаргою приватної особи.

Проваджуючи попереднє слідство, судовий слідчий викликав повісткою і допитував свідків, потерпілого, а в разі необхідності здійснював огляд місцевості, провадив обшуки, виїмки тощо. При цьому законні вимоги слідчого мали виконуватися «як поліцією, так і присутствиями, посадовими і приватними особами без зволікань» (ст. 270 СКС). Якщо під час виконання судовим слідчим службових обов'язків йому чинився опір, він міг вимагати сприяння з боку ци­вільного або військового начальства, а також інших людей (ст. 272 СКС). Про свої дії, огляди, допити тощо судовий слідчий щоразу складав протокол.

Статут кримінального судочинства 1864 p., що закріплював буржуазні засади, передбачав гарантії прав обвинуваченого під час провадження попереднього слідства. їх суть полягала в тому, що: а) взяття під варту як запобіжний захід передбачалося, якщо особа підозрювалася у вчиненні злочину, що карався позбавленням усіх прав стану або втратою особливих прав і переваг, з негайним по­відомленням найближчої особи прокурорського нагляду. Остання, у свою чергу, могла вимагати обмежитися менш суворим заходом, якщо «обвинувачений не дає достатніх підстав для підозри у вчи­ненні злочину, що тягнув за собою позбавлення усіх прав стану або втрату особливих прав і переваг» (ст. 283 СКС); б) обов'язок слідчо­го під час провадження слідства діяти «неупереджено, враховувати як обставини, що викривають обвинуваченого, так і ті, що його ви­правдовують» (ст. 265 СКС); в) слідчий не повинен був «домагатися зізнання обвинуваченого ні обіцянками, ні хитрощами та іншими подібними способами» (ст. 405 СКС). У разі відмови обвинуваченого давати показання слідчий, зазначивши про це у протоколі, шукав «інші   законні  засоби  для  встановлення  істини»   (ст.   406   СКС);

г)             пред'явлення слідчим обвинуваченому матеріалів справи з про­

позицією «повідомити будь-що на своє виправдання» (ст. 476 СКС);

д)             право оскаржити слідчі дії, що порушують чи обмежують права

обвинуваченого.  Скарги  на  дії  поліції  подавалися прокурору,  а

520

 

скарги на дії судового слідчого — окружному суду (статті 491, 493 СКС); є) судовий і прокурорський нагляд за провадженням попере­днього слідства: припинення провадження слідства тільки судом (ст. 277 СКС); складання прокурором висновку про віддання обви­нуваченого до суду у формі обвинувального акта (ст. 519 СКС).

Хоча законодавство і не встановлювало строків попереднього слідства, однак згідно зі ст. 295 СКС воно повинно було провадити­ся «якнайшвидше». Якщо того вимагали обставини, попереднє слід­ство не припинялося ні в так звані табельні, ні у вихідні дні.

У випадку, коли зібраних доказів було досить, щоб підозрюва­ти особу у вчиненні злочину, слідчий допитував її як обвинуваче­ного. Якщо останньому загрожувало тяжке покарання за злочин, а він не мав осілості, судовий слідчий вживав заходів для запобігання ухилення обвинуваченого від слідства: відбирав вид на проживання або брав підписку про невиїзд, віддавав під нагляд поліції, на пору­ки, брав заставу, а то й утримував під вартою.

Якщо під час попереднього слідства встановлювали, що в діянні відсутні ознаки злочину або є законні підстави для звільнен­ня від кримінальної відповідальності (помилування, давність тощо), або винний не виявлений, то судовий слідчий через прокурора звертався до окружного суду з поданням про припинення слідства. Якщо під час слідства виявляли, що обвинувачений страждає роз­ладом розумових здібностей, то судовий слідчий через прокурора звертався з цього приводу до окружного суду. Там обвинуваченого оглядали лікарі, і в разі його неосудності справа закривалася ухва­лою суду.

Віддання до суду являло собою дії судових органів з вивчення і перевірки слідчих матеріалів з метою не допустити необгрунтова­ного притягнення обвинуваченого до відповідальності. Матеріали кримінальної справи передавалися прокурору окружного суду, ко­трий після їх вивчення приймав одне з таких рішень: 1) складав висновок про закриття кримінальної справи (наприклад, за відсут­ністю складу злочину) або передавав її через малозначущість на розгляд мирового судді; 2) «у разі очевидної неповноти проведеного слідства, що не давала можливості скласти правильний висновок по суті справи», вимагав додаткових відомостей або повертав справу на дослідування (ст. 513 СКС); 3) встановивши злочин і зібравши докази проти обвинуваченого, складав обвинувальний акт про від­дання обвинуваченого до суду. Цей акт містив фактичні дані про подію злочину, «сутність доказів, зібраних у справі проти обвину­ваченого», юридичну кваліфікацію цього злочину. Обвинувальний

521

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

акт надсилався до окружного суду (якщо справа не передбачала участі присяжних засідателів) або до судової палати (якщо справа мала розглядатися з участю присяжних засідателів). Остання зно­ву розглядала справу повністю, перевіряючи при цьому висунуті проти особи обвинувачення. Залежно від результатів розгляду су­дова палата могла постановити «остаточну ухвалу про віддання до суду або про закриття справи» (ст. 534 СКС), направити на досліду-вання, розширити справу залученням до неї інших обвинувачених тощо. У разі затвердження судовою палатою обвинувального акта справа подавалася прокурором до окружного суду для розгляду з участю присяжних засідателів.

В окружному суді справа слухалася лише після одержання від прокурора обвинувального акта, затвердженого судовою пала­тою, разом зі слідчими матеріалами. Окружний суд вручав обвину­ваченому копію обвинувального акта і списки свідків, які виклика­лися до суду у його справі, суддів, осіб прокурорського нагляду, присяжних засідателів. Після одержання названих матеріалів під­судний мав право у семиденний строк «обирати захисників як з присяжних повірених, так і з інших осіб, яким закон не забороняв клопотання у чужих справах» (ст. 565 СКС), просити викликати свідків, не зазначених у переданому йому списку.

Судове засідання окружного суду починалося за умови при­сутності не менше трьох суддів, прокурора (або його товариша), се­кретаря суду (або його помічника), а в суді з участю присяжних, крім того, вимагалася присутність 12-ти постійних і двох запасних присяжних засідателів, які залишилися після відводу. Підсудному і потерпілому надавалося право відводу суддів, якщо останні були заінтересовані у результатах розгляду справи.

В окружному суді судові засідання у справах про злочини і провини розглядалися публічно. Принцип гласності передбачав: присутність у залі суду представників громадськості; можливість повідомляти про перебіг судових засідань у пресі. Це стало формою контролю суспільства за правильністю судового розгляду справи, гарантією проти сваволі судової влади1. Водночас Статут кри­мінального судочинства 1864 р. містив перелік злочинів, що підля­гали слуханню за закритими дверима. Це були справи: «1) про бо­гохульство, образу святині й огуду віри; 2) про злочини проти прав сімейних; 3) про злочини проти честі і цноти жінок; 4) про розбеще­ну поведінку, протиприродні пороки і звідництво» (ст. 620 СКС).

1 Развитие русского права во второй половине XIX — начале XX века. — М., 1997. — С. 208.

522

 

Закон передбачав два варіанти відкриття судового засідання: слухання справи без присяжних засідателів і з їх участю. Як у пер­шому, так і в другому випадку судове засідання відкривалося пере­віркою за списком, чи усі викликані до суду з'явилися: підсудний, свідки, присяжні засідателі та інші учасники судового процесу. Уразі неявки підсудного справа не могла слухатися, у разі неявки деяких свідків, експертів та ін. сторони викладали свої міркування щодо слухання справи за їхньої відсутності. З цього приводу суд виносив ухвалу Після перевірки списку свідків голова суду запро­шував їх покинути зал суду і перейти у спеціально призначену для них кімнату і «не виходити звідти до виклику їх на допит» (ст. 645 СКС). Закон приписував уживати заходів для запобігання спілку­ванню свідків між собою.

Перед слуханням справи з участю присяжних засідателів го­лова суду з'ясовував, чи всі вони присутні в залі суду. З передба­чених 30-ти присяжних шляхом відводу прокурором або приват­ним обвинуваченим, а також підсудним залишалося не менше 18-ти. З тих, хто залишився, за допомогою жеребу призначалися для вирішення справи дванадцятеро комплектних і двоє запасних присяжних засідателів, яких приводили до присяги. Текст присяги містила ст. 666 СКС 1864 р. Присяжні засідателі для управління своїми нарадами обирали зі свого середовища грамотного старши­ну. Голова суду роз'яснював присяжним їхні права, обов'язки і відповідальність.

У судовому слідстві права коронних суддів і присяжних за­сідателів закон проголошував рівними. Так, присяжні засідателі мали однакове із суддями право «як на огляд слідів злочину, речо­вих доказів, так і на постановку через голову суду запитань особам, яких допитували» (ст. 672 СКС). Під час судового засідання прися­жним засідателям дозволялося робити письмові нотатки. Водночас закон покладав на присяжних засідателів і низку обов'язків. Так, їм заборонялося відлучатися із залу засідань, «вступати в зносини з особами, які не входили до складу суду, не одержавши на це до­зволу головуючого» (ст. 675 СКС). Присяжні засідателі зобов'язані були «зберігати таємницю своїх нарад і нікому не розголошувати, які голоси були подані на користь підсудного чи проти нього» (ст. 677 СКС). Присяжний засідатель, який порушив приписи зако­ну, мусив сплачувати значний грошовий штраф.

Судове слідство починалося зачитуванням вголос головою су­ду обвинувального акта і коротким викладенням сутності обвинува­чення. Після цього головуючий запитував підсудного, чи визнає він

523

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

себе винним. Якщо відповідь була позитивною і суд не мав щодо цього жодних сумнівів, то він міг постановити не провадити судово­го слідства і перейти безпосередньо до дебатів. В іншому випадку, зокрема у разі часткового визнання вини, провадилося судове слід­ство. Його суть полягала у встановленні судом події злочину й усіх доказів винуватості підсудного через допит свідків, експертів, огляд речей і взагалі дослідження усіх матеріалів, зібраних під час попереднього слідства. Останнє грунтувалося на такій демократич­ній засаді, як змагальність, що відбито, зокрема, у ст. 630 СКС, яка проголошувала: «Прокурор або приватний обвинувач, з одного бо­ку, а підсудний або його захисник — з іншого, користуються у су­довому змаганні рівними правами. Як та, так і інша сторона мають право: 1) надавати докази на підтвердження своїх показань; 2) від­водити на законних підставах свідків та інформованих осіб, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати проти показань свідків і просити, щоб останні допитувалися знову у присутності або у відсутності один одного; 3) робити зауваження і давати пояс­нення з кожної дії, вчиненої у суді; 4) спростовувати доводи і мір­кування противної сторони».

Судове слідство завершувалося дебатами за суттю розгляну­тих і перевірених доказів. Згідно зі ст. 736 СКС, підсумкові дебати складалися з: 1) обвинувальної промови прокурора або приватного обвинувача; 2) пояснень цивільного позивача; 3) промови захисника або пояснень самого підсудного. Така послідовність у наданні слова сторонам була викликана необхідністю гарантувати права підсуд­ного. Позбавлення підсудного або його захисника можливості кори­стуватися правом останнього слова визнавалося істотним відхилен­ням від закону, бо порушувало принцип презумпції невинуватості, закріплений у судових статутах1. Крім того, гарантією прав підсуд­ного у процесі був обов'язок суддів «під час розподілу голосів на дві або більше думки» дотримуватися тієї з них, «яка поблажливіша до долі підсудного» (ст. 769 СКС).

Після завершення дебатів, якщо справа слухалася окружним судом без участі присяжних засідателів, суд ішов до нарадчої кім­нати, де розглядав питання щодо винуватості і покарання, а в разі необхідності виносив постанови про: «1) предмети, здобуті злочин­ним шляхом; 2) відшкодування збитків, що їх зазнала та чи інша сторона; 3) відшкодування судових витрат» (ст. 776 СКС). Резуль­татом розгляду названих питань була коротка резолюція про сут­ність вироку, яка оголошувалася публічно в залі судового засідання

 

негайно після його підписання. Детальний же вирок складався од­ним з членів суду, призначеним головуючим, не пізніше як за два тижні з дня проголошення резолюції (ст. 793 СКС). Судді оцінювали докази за своїм внутрішнім переконанням, як це і було визначено судовими статутами 1864 p., які відмовилися від формальної оцінки доказів, сила яких заздалегідь визначалася законом.

Постановления вироку окружним судом з участю присяжних засідателів мало свої особливості. Після дебатів суд формулював питання, які мали обговорити присяжні засідателі. Питання викла­далися письмово і стосувалися виключно винуватості або пом'як­шувальних обставин. Крім того, голова суду давав присяжним за­сідателям настанову, в якій нагадував суттєві обставини справи. Однак головуючий не повинен був «ні виявляти своєї власної думки про винність чи невинуватість підсудного, ні наводити обставини, що не були предметом судового змагання» (ст. 802 СКС). Присяжні засідателі йшли в окрему кімнату, що охоронялася вартою, де фор­мулювали під керівництвом обраного ними старшини відповіді (вер­дикт) на поставлені запитання.

Рішення приймалося більшістю голосів. Вердикт присяжних давав одну з двох відповідей: «так, винний» або «ні, не винуватий». Допускалося законом і таке формулювання рішення присяжних: «так, винний, але без умислу», «підсудний за обставинами справи заслуговує на поблажливість». Виконавши покладений на них обо­в'язок, присяжні засідателі повідомляли про це суд, який запрошу­вав їх до залу засідань для оголошення вердикту. Воно полягало в публічному проголошенні відповідей, сформульованих присяжними засідателями на запропоновані судом запитання1. Вердикт присяж­них засідателів був основою вироку у справі. У випадку, коли вер­диктом підсудний визнавався невинуватим, голова суду негайно проголошував його «вільним від суду і від утримання під вартою», якщо він перебував під арештом (ст. 819 СКС). Коли ж вердиктом підсудний визнавався винним, то прокурор робив висновок про міру покарання. Захисник висловлював заперечення. Затим нада­валося останнє слово підсудному. Після цього коронний суд у на-радчій кімнаті визначав міру покарання. Проте, якщо суд одностай­но визнавав, що рішенням присяжних засідателів засуджено неви­нуватого, то він діяв у такий спосіб: постановляв ухвалу про передачу справи на розгляд нового складу присяжних, рішення яких було остаточним (ст. 818 СКС).

 

 

 

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 8. — С. 325.

 

1 Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1996.   — Т. И. — С. 480.

 

 

 

524

 

525

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

На вироки окружного суду, постановлені без участі присяж­них засідателів, як на не остаточні, засуджений міг принести апе­ляційний відзив (а прокурор апеляційний протест) у судову палату, яка знову розглядала кримінальну справу за сутністю. В Україні апеляції розглядали три судові палати — Харківська, Київська й Одеська1. Вироки судової палати були остаточними і могли бути оскаржені у касаційному порядку. Вироки ж окружного суду, постановлені з участю присяжних засідателів, були остаточними і могли бути оскаржені або опротестовані прокурором у касаційному порядку в Сенат. Відзиви, скарги і протести подавалися у встанов­лений законом строк до того суду, на вирок якого вони були скла­дені.

Статут кримінального судочинства 1864 р. містив розділ «Про судочинство у справах про державні злочини» і «Про судочинство у справах про посадові злочини», які передбачали особливий порядок розгляду справ названих категорій. Так, справи про державні зло­чини розглядалися судовою палатою з участю станових представ­ників. Ними могли бути: губернський предводитель дворянства тієї губернії, де була заснована палата; один з повітових предводителів дворянства, який входив до складу місцевого окружного суду; один з міських голів того самого округу; один з волосних голів або зі старшин місцевого повіту (ст. 1051 СКС). Вилученням справ про державні злочини з підсудності окружного суду з участю присяж­них засідателів і передачею їх у відання судових палат з участю станових представників (об'єднаних, до речі, під час розгляду спра­ви в одну колегію з коронними суддями) законодавець виразив не­довір'я демократичній формі участі громадськості у відправленні правосуддя. Свої особливості мало судочинство й у справах про по­садові злочини.

Вироки, що набули законної сили, виконувалися під проку­рорським наглядом.

Після прийняття судових статутів 1864 р. до них з часом по­чали вносити різні за своїм значенням і наслідками зміни, зумовле­ні об'єктивними обставинами громадського і політичного життя. Ці зміни торкалися як судоустрою, так і судочинства, у тому числі й кримінального. Так, законом від ЗО жовтня 1878 р. передбачалися невідомі до того часу гарантії прав особи під час провадження огля­ду і виїмки поштово-телеграфної кореспонденції, а саме: встанов­лювалася обов'язковість особливого судового дозволу на ці слідчі

1 Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття: Навч. посібник. — К, 1996. — С. 448.

526

 

дії1. Закон від 3 травня 1883 р. «Про порядок припинення слідства у кримінальних справах» розширив права потерпілого наданням йо­му можливості подавати скаргу на закриття справи окружним су­дом2. У наступні роки також були прийняті правові акти, спрямова­ні на удосконалення кримінального судочинства3.

Водночас у пореформений період залишалися у незмінному вигляді правила і положення судових статутів, що мали явно неде­мократичний характер. Так, залишався незмінним інквізиційний принцип попереднього слідства, який виявлявся у недостатніх га­рантіях прав обвинуваченого на цій стадії процесу, що не знала ні захисту, ні гласності4. Не був уведений змагальний принцип у таку стадію процесу, як віддання до суду. Поряд з прийняттям законо­давчих актів, що позитивно впливали на зміст кримінально-право­вих норм у пореформений період, запроваджувалися й акти, що значно погіршували судові статути 1864 р., а то й ліквідовували демократичні засади, ними проголошені. Так, закон від 9 травня 1878 р. «Про тимчасову зміну підсудності і порядку провадження справ про деякі злочини» суттєво змінював визначення підсудності окружних судів з участю присяжних засідателів. Згідно з цим за­коном ціла низка справ певних категорій вилучалася з компетенції суду присяжних засідателів (наприклад справи, що стосувалися опору представникам влади, образи влади, вбивства або замаху на вбивство посадових осіб тощо) і передавалася до відання судових палат з участю станових представників, яким у першій редакції Судових статутів 1864 р. були підвідомчими тільки деякі державні злочини.

З перебігом часу все чіткіше почала виявляти себе тенденція. до обмеження найважливішого принципу судової реформи — глас­ності кримінального процесу. Вперше це було установлено законом від 7 червня 1872 p., що допускав проведення судового засідання за закритими дверима «у справах про обвинувачення підсудних, котрі висловили зухвалі, образливі слова проти Государя Імператора,

1              Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб,, 1880. —

Т. III. — № 58967.

2              Там само. — Собрание третье. — СПб., 1886. — Т. III. — № 1544.

3              Жижиленко А. Общий очерк движения уголовно-процессуального законодательст­

ва после 1864 года // Судебная реформа / Под ред. Н. В. Давыдова и Н.Н.Полянс­

кого. Т. II. — М., 1915. — С. 42.

4              Верещагина  А.  В.  Обеспечение  права  обвиняемого  на  защиту  на  досудебных

стадиях (по российскому дореволюционному законодательству) // Государство и

право. — 2002. — № 5. — С. 81.

527

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

або Членів Імператорського дому»1. Згідно зі ст. 17 «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. генерал-губернатор або міністр внутрішніх справ наділялися правом вимагати розгляду за закритими дверима всіх тих судових справ, публічний розгляд яких може призвести «до збудження умів і порушення порядку»2. Закон від 12 лютого 1887 р. про зміни і доповнення низки статей Статуту кримінального судочинства 1864 р. взагалі змінив сам підхід до гласності кри­мінального процесу, помітно скоротивши можливість здійснення контролю громадськості за відправленням правосуддя. З одного бо­ку, закон установив заборону для доступу до залу засідань цілої категорії осіб (малолітні, учні, неповнолітні, за певних умов — жін­ки), а з іншого боку, суд дістав право взагалі слухати справу за за­критими дверима, якщо він визнавав, що публічне дослідження об­ставин «ображає релігійні почуття або порушує вимоги моральнос­ті, або ж не може бути допущено з погляду охорони достоїнства державної влади, захисту громадського порядку або забезпечення правильного ходу судових дій»3. Ці розпливчасті, широкі формулю­вання, що визначали допустимість слухання справи за закритими дверима, різко звужували дію принципу гласності.

Рішучого удару демократичним засадам кримінального судо­чинства завдали Положення про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям від 29 грудня 1889 рА Навіть в офіційному виданні, присвяченому 50-річчю судо­вої реформи 1864 p., названі нормативні акти 1889 р. «у суттєвих своїх рисах і принципових побудовах різко суперечили корінним засадам судової реформи 1864 р,»5. І це справді було так, адже на більшій частині території Росії (за винятком Москви, Санкт-Петер­бурга та ще кількох міст) мирові судові установи скасовувалися, а для розгляду справ їхньої підсудності засновувалися посади зем­ських дільничних начальників, міських суддів, повітових членів ок­ружних судів.

 

Земський і дільничний начальник став нижчою інстанцією у сільській місцевості. Якщо ця судово-адміністративна установа і зберігала якоюсь мірою такі притаманні мировій юстиції засади, як гласність, усність судочинства, то змагальність, право обвину­ваченого на захист, апеляційний і касаційний порядок оскарження судових вироків уведенням інституту земських начальників лік­відовувалися. У пореформений період були прийняті й інші право­ві акти, що деформували демократичні засади судових статутів 1864 р.

3. Цивільний процес. У пореформений період цивільний про­цес визначався сучасниками як «система судових дій, що мають за мету охорону цивільних прав з приводу їх порушення чи спору»1, як «організація захисту цивільних прав»2 або як сукупність юри­дичних норм, що визначають «порядок діяльності судової влади з охорони приватних прав або з розв'язання спорів між приватними особами про ці права»3. Цивільному процесу був присвячений пер­ший том судових статутів 1864 р. — Статут цивільного судочинства (далі — СЦС). З усіх судових статутів 1864 р. СЦС був найдемокра-тичнішим, бо встановлений ним порядок судочинства відповідав новим буржуазно-економічним відносинам, завданням охорони права приватної власності. Буржуазії був потрібен судовий захист її майнових інтересів4. Цивільний процес будувався на таких за­гальнодемократичних засадах, як відокремлення суду від адмініст­рації, гласність, усність, змагальність, рівність сторін перед судом, участь у процесі адвоката. У зв'язку з переважанням у цивільному процесі приватного начала, у ньому максимально виявився прин­цип змагальності5. Характерною рисою процесу було те, що вся ініціатива у ньому належала сторонам, а не суду. Так, справа вини­кала за заявою особи, яка впродовж усього процесу мала право від­мовитися від своєї заяви і закрити справу. Суд міг вирішувати справу тільки в межах заявленої йому вимоги, У ст. 367 СЦС під­креслювалося: «Суд у жодному разі не збирає сам доказів і довідок, а рішення грунтується виключно на доказах, наданих особами, між

 

 

 

1              Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб., 1875. —

Т. XVII. — С. 811.

2              Там само. — Собрание третье. — СПб., 1885. — Т. I. — С. 263.

3              Там само. — Собрание третье. — СПб., 1889. А- Т. VII. — С. 79.

4              Там само. — Собрание третье. — СПб., 1891. -U Т. IX. — № 6196, 6483.

5              Судебные уставы 20 ноября 1864 г. за 50 лет. Том второй. — Петроград, 1914. —

С 727.

528

 

1              Малшиев К. Курс гражданского судопроизводства. 1876. — Т. 1. — С. 15.

2              Энгелъман И. Учебник русского гражданского судопроизводства. — Юрьев, 1899. —

С 23.

3              Лаврентьев Д. К. Законоведение. — Петроград, 1916. — С 281.

4              Щербина П.Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине. — Львов,

1974. — С. 101.

5              Коротких М. Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 года в России. Воронеж,

529

1989.— С. 156.

34 3-382

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

якими виник спір»1. Суду заборонялося виходити за межі вимог позивача2.

Статут цивільного судочинства вводив у цивільний процес та­кі новели: чітка система судових органів з раціонально визначеною підсудністю у цивільних справах; розгляд цивільних справ не біль­ше ніж двома інстанціями; скорочення процесуальних строків; ус­тановлення правил про внутрішній зміст прохання; заборона по­дання сторонами спору необмеженого числа паперів (скорочення їх до чотирьох — по два з кожної сторони); упорядкування судових витрат; установлення правил про постанову заочних рішень у разі неявки відповідача; заміна формальної оцінки доказів оцінкою їх за внутрішнім переконанням судді; забезпечення участі прокурора у процесі як представника держави; обов'язок суду мотивувати свої рішення; скасування штрафів за необгрунтовані позови і за апеля­ційні скарги, визнані судом необгрунтованими; покладення вищого нагляду за розглядом цивільних справ на Цивільний касаційний департамент Сенату; покладення виконання судових рішень на судових приставів; забезпечення сторонам права отримання ква­ліфікованої юридичної допомоги в результаті створення інституту присяжних повірених3.

Водночас у пореформеному цивільному судочинстві демокра­тичні засади поєднувалися з далеко недемократичними нормами та інститутами. Так, у юридичній літературі зверталася увага на те, що в царській Росії, крім загального порядку судочинства, існували особливі порядки розгляду і вирішення цивільних справ, що засто­совувалися спеціальними судами. Йдеться про «особливі» порядки судочинства для окремих станів, окремих національностей, окре­мих окраїн імперії, справ окремих категорій4.

З прийняттям 12 липня 1889 р. Положення про земських діль­ничних начальників, що аналізувалося вище, і актів, котрі його до­повнювали, цивільні справи, підсудні за судовими статутами 1864 р. мировим суддям зі скасуванням їх на більшій частині Російської імперії, були поділені між земськими дільничними начальниками,

1              Судебные уставы 20 ноября 1864 г. с изложением рассуждений, на коих они

основаны. — СПб., 1867. — Ч. I. — С, 204.

2              Тимченко  П.  Научно-правовые  исследования  проблем  обжалования  судебных

решений в гражданском процессе: история и современность. — Полтава, 2002. —

С. 140.

3              Развитие русского права во второй половине XIX — начала XX века. — М., 1997. —

С. 214—215.

4              Гражданский процесс. ■— М., 1948. — С. 57; Абрамов С. Я. Советский гражданский

процесс: — М., 1952. — С. 59; Курс советского гражданского процессуального пра­

ва. — М., 1981. — Т. 2. — С. 401.

530

 

міськими судами і повітовими членами окружних судів. Земські дільничні начальники, які поєднували в одній особі адміністративні й судові функції, розглядали і вирішували справи на засадах, що «суперечили самій суті цивільного розгляду»1.

Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три по­рядки провадження справ у цивільних судах пореформеного періо­ду, або три види судочинства: 1) позовне (цивільний процес у вузь­кому розумінні); 2) виконавче; 3) охоронне2. Перед кожним з цих видів процесу стояли свої завдання. Так, за позовного провадження вирішувався спір двох або кількох осіб, що стосувався їхніх прива­тних прав. За охоронного ж судочинства встановлювалися, визна­валися й охоронялися приватні права осіб без спору з будь-якої сторони, як це відбувалося, наприклад, у випадку охорони майна, що залишилося після смерті померлого, і виклику публікаціями спадкоємців цього майна, або при затвердженні спадкоємців у пра­вах спадкування за законом і розподілі майна.

Нижчою ланкою судової системи, введеної судовими статута­ми 1864 p., що розглядала цивільні справи, був мировий суддя. Роз­гляду цього судді підлягали такі позови: 1) з особистих зобов'язань і договорів про нерухомість з ціною позову не більше 500 крб.; 2) про відшкодування втрат і збитків, коли розмір їх не перевищу­вав 500 крб.; 3) про особисті образи; 4) про поновлення порушеного права володіння, якщо з часу порушення не минуло шести місяців; 5) про право участі приватного, якщо з моменту його порушення минуло не більше року (ст. 29 СЦС). Крім того, мировий суддя міг прийняти до свого провадження і розглянути будь-який позов і ци­вільний спір (незалежно від суми позову) за умови, що обидві сто­рони просили його вирішити справу «сумлінно» і що його рішення вважалося остаточним і апеляції не підлягало3. Процедура розгля­ду цивільної справи була досить простою, передусім завдяки по­збавленню її від зайвого формалізму. Так, провадження у справі звільнялося від сплати мита, використання гербових паперів. Як докази у мировому суді використовувалися показання сторін, пись­мові докази, результати огляду на місці, висновки освічених людей (ст. ЗО СЦС). Під час розгляду справи у разі неможливості схилити сторони до примирення мировий суддя своєю владою виносив рішення у спірній справі.

1              Развитие русского права во второй половине XIX — начала XX века. — М, 1997. —

С. 216.

2              Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С. 5.

531

3              Воробейкова Т. У. Судебная реформа 1864 года // Проблеми юридичної науки та

провоохоронної практики. — К., 1994. — С. 273.

34*3-382

 

Розділ 2. Устрій І право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

Цивільні справи, що виходили за межі повноважень мирової юстиції, перебували в компетенції окружного суду. Справи у цьому суді розглядалися у складі трьох професійних «коронних» суддів, а сам процес був більш формалізованим порівняно з мировим судом1.

Процес в окружному суді розпочинався поданням до суду по­зовного прохання, написаного на гербовому папері з дотриманням відповідної форми. У проханні викладалися обставини справи: хто і чим порушив права позивача, ціна позовної вимоги, чим підтвер­джувалися вказані обставини. До позовного прохання додавалися судові витрати, документи тощо. Якщо прохач подавав позовне прохання, обґрунтовуючи свої вимоги на безспірних документах, він міг просити суд про забезпечення позову, наприклад, шляхом накладання арешту або заборони на майно боржника, відібрання у нього підписки про невиїзд.

Поданий позов, згідно із законом, міг бути розглянутий в од­ному з таких порядків: 1) загальному (або звичайному); 2) скороче­ному; 3) спрощеному.

Суть загального порядку розгляду цивільної справи полягала в тому, що до слухання справи в судовому засіданні провадилася письмова підготовка, під час якої сторони могли обмінятися через суд не більше як двома змагальними паперами від кожної сторони. На позовне прохання відповідач у встановлений строк міг дати від­повідь. Позивач, у свою чергу, — заперечення проти відповіді і, на­решті, відповідач — спростування. Обмін паперами був необов'яз­ковий. Це було правом сторін, а не їхнім обов'язком. Сторони могли і після першого паперу просити суд призначити справу до слухан­ня в судовому засіданні. У разі скороченого порядку судочинства (коли розглядалися відносно прості справи) попередній обмін папе­рами між сторонами не відбувався: справа призначалася до слу­хання з викликом сторін до суду. Спрощений розгляд застосовував­ся на прохання позивача для безспірних справ. У такому випадку справа вирішувалася одним з членів окружного суду. Відповідач викликався в найкоротший термін. Неявка сторін не перешкоджала вирішенню справи. На прохання позивача рішення могло бути при­веденим до виконання негайно.

Судове засідання відкривалося викладенням суті справи суду одним з його членів. Після цього кожна зі сторін могла надати суду усні докази. Пояснення кожної зі сторін мало бути доказаним. Го­ловними видами доказів у цивільному процесі вважалися: зізнання

1 Вилепский Б. В. Судебная реформа и контрреформа в России. — Саратов, 1969. — С. 196.

532

 

позивачів, письмові акти, що стосувалися спірних обставин; прися­га; показання свідків; результати огляду на місці судом; дізнання через окольничих людей; висновки експертів у випадках, що вима­гали спеціальних наукових або технічних знань. Оцінка значення і переконливості кожного доказу здійснювалася за внутрішнім пере­конанням суддів.

Після вислуховування пояснень сторін і подання ними усіх доказів своїх доводів і тверджень суд постановляв рішення у спра­ві. Воно оголошувалося судом у вигляді короткої резолюції, а потім у призначені судом строки рішення оголошувалося в остаточній формі. У разі необхідності, крім рішення, суд виносив ще й окремі ухвали з окремих питань процесу (ухвала про забезпечення позо­ву, про допит свідків тощо).

На будь-якій стадії процесу сторони могли укласти між собою мирову угоду, що було підставою для припинення процесу. У зв'яз­ку з усуненням слідчого начала з цивільного судочинства значно звузилася й участь у ньому прокурора. Тільки у деяких справах, пов'язаних з громадськими і державними інтересами, суд заслухо­вував висновок прокурора1.

Статут цивільного судочинства 1864 р. визначав порядок апе­ляційного і касаційного провадження. Апеляційною інстанцією для перегляду одноособового рішення мирового судді був з'їзд мирових суддів, а для окружного суду — судова палата. Рішення першої ін­станції оскаржувалося незадоволеною стороною або обома сторона­ми через подання до другої апеляційної інстанції у певний строк апеляційної скарги з поданням її копії для іншої сторони. Скарга подавалася до того суду, рішення якого оскаржувалося, і мала міс­тити мотиви й докази, що пояснювали причини незгоди прохача з винесеним рішенням. В апеляційній інстанції справа розглядалася вдруге і вирішувалася в межах скарги. Частина рішення суду пер­шої інстанції, що не оскаржувалася, набувала чинності і перегляду не підлягала. Неявка сторін не перешкоджала слуханню справи. Рішення першої інстанції могло бути затвердженим або скасова­ним. В останньому випадку апеляційна інстанція виносила інше рішення. Воно було остаточним і не могло бути оскарженим по сут­ності.

Оскарження рішення другої інстанції було можливим тільки у касаційному порядку. У касаційній скарзі вказувалися порушення матеріального або процесуального права, допущені під час винесен-

1 Краснов Ю. К. История государства и права России. — М.,  1997. — Ч.  1. — С. 221—222-

533

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

§ 3. Джерела та основні риси права

 

 

 

ня рішення. Касаційний перегляд остаточних рішень судових палат і з'їздів мирових суддів здійснювався Цивільним касаційним депар­таментом Сенату. У названому департаменті справу доповідав се­натор, заслуховувався висновок обер-прокурора, а також доводи сторін (якщо вони були присутніми в засіданні). Потім постановля­лося рішення про залишення касаційної скарги без наслідків, або про відміну оскарженого рішення другої (апеляційної) інстанції з передачею справи для нового вирішення цією інстанцією. Оскільки основним завданням касаційної інстанції було забезпечення точного й однакового застосування норм цивільного права і процесу на те­риторії усієї імперії, її рішення мали керівне значення для усіх су­дових місць імперії. Вони опубліковувалися для загального відома.

Рішення, що набули законної сили, приводилися до виконання через судового пристава, який особливою повісткою пропонував відповідачеві виконати рішення добровільно. Якщо зобов'язана особа цього не робила, тоді здійснювалося примусове виконання рішення суду. Це могло бути відібрання речі, що присуджувалася, стягнення вказаної у рішенні суду суми через продаж майна боржника тощо.

Такі основні риси цивільного процесу, якими вони були за Статутом цивільного судочинства 1864 р. Упродовж періоду, що розглядається, у цивільно-процесуальне законодавство вносилися зміни і доповнення, різні за своїм змістом, які мали подолати недо­ліки і суперечності, притаманні СЦС. Так, 14 квітня 1866 р. було прийнято Положення про нотаріальну частину, згідно з яким усі норми СЦС щодо явочних актів були застосовані до актів нота­ріальних. Затим компетенція цивільного суду була поширена 6 чер­вня 1866 р. на справи акціонерних компаній, 27 червня 1867 р. — на іпотеку, 16 січня 1868 р. — на справи судово-межові, 1 липня 1868 р. — на справи про неспроможність, 19 квітня 1874 р. — на шлюбні справи розкольників, 12 березня 1891 р. — на справи про узаконіння й усиновлення дітей1. Проте у пореформений період у цивільно-процесуальне законодавство були внесені зміни і допов­нення, які, зокрема, підривали принцип рівності сторін, звужували гласність судового засідання, збільшували витрати сторін у цивіль­ному процесі2.

У другій половині XIX ст. у Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, відбулися зміни у сус-

 

пільному і державному ладі. Скасування кріпосного права у 1861 p., буржуазні за своїм характером реформи 60—70-х років привели до певної демократизації суспільства і державного життя. У праві та­кож спостерігалися значні зрушення. Багатомільйонні маси селян стали суб'єктами права, подальшого розвитку набули інститути ци­вільного права, на демократичних засадах стало здійснюватися су­дочинство. Однак у міру руху країни від феодалізму до капіталізму царат ставав дедалі більшим гальмом її розвитку.

 

 

 

1              Малченко В. С. Общий очерк движения гражданско-процессуального законодате­

льства после 1864 года //Судебная реформа / Под ред. Н. В. Давыдова и Н.Н.По­

лянского. — М., 1915. — Том II. — С. 72.

2              Там само. — С. 73—79.

534

 

535

 

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

 

і

 

§ 4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття